Лист №1. Світогляд та цінності.
Напевно важко буде знайти людину, яка б заперечила те, що все на світі має свій початок і має свій кінець. Це стосується абсолютно всього, що існує – предметів, процесів, правил... При цьому варто пам’ятати також і те, що будь-яке завершення – це початок чогось нового. Історія вчить нас тому, що життя розвивається не лінійно, як це сприймали раніше, а по колу – описуючи нові і нові витки, завдяки яким утворюється цілісна спіраль. Саме тому нічого не повторюється із абсолютною точністю, хоча і має подібні риси. Іншими словами – те, що мало місце колись, швидше за все, зможе повторитись знову. Форми та умови змінюються постійно, зміст практично завжди залишається однаковим. Історики, занурюючись в глибини минулого часто приходять до висновків про циклічність історії, як такої. Відповідно все, що ми бачимо і переживаємо сьогодні в дещо іншій – видозміненій формі може з’являтися і в майбутньому. Цей процес направлений у безкінечність. Сягнути його глибин сьогодні для нас є надто складною (а можливо – і не здійсненою) задачею.
Варто навчитись сприймати світ таким, яким він є – адже він був до нас і буде після нас. Яка наша роль в ньому, очевидно, питання індивідуальне. Єдиної формули для всіх не існує. І ніколи не існувало. Натомість завжди існували лише різні аспекти – індивідуальні точки зору на ціле. Осягнути ж ціле для кожного з нас є ще однією надскладною задачею. Та й, по великому рахунку, такого завдання нам ніхто і ніколи не давав – ми самі спробували його сформувати для себе. Людина – це складна і, водночас, проста система, яка є частинкою більшої системи. Точно так же, як й інші живі і неживі елементи життя, які нас оточують, ми колись прийшли сюди і колись звідси підемо. Але як ми проживемо своє життя залежить тільки від нашого власного вибору.
Перше, і, напевно, найголовніше, що варто пам’ятати протягом всього свого життя – кожна людина приходить в цей світ вільною. Приходить для того, щоб залишити свій власний, індивідуальний слід (маленький або великий – знати і оцінювати цього не може ніхто). Відповідно кожна людина має виконати свою роль, подібно тому як артист має виконати свою партію на сцені – в конкретний час і конкретному місці. Якою буде ця роль достеменно не знає ніхто – лише сама людина, спираючись на власні уподобання та смаки, власні здібності та таланти, може обрати свою місію і свій шлях. Життя в різний спосіб все одно відкоригує його. З моменту своєї появи на світ людина стає такою ж рівноправною частиною великої системи, як і всі ті, хто приходив сюди раніше або прийде пізніше. Дуже влучно зміст цієї ідеї передає фраза В.Маяковського: «Якщо зірки запалюються, значить це комусь потрібно». Поява будь-чого і будь-кого обумовлені певними потребами. Можливо це не завжди просто зрозуміти, тоді варто прийняти це так як є.
Кожен із нас приходить в світ, наповнений іншими людьми, іншими живими істотами. Як зорієнтуватись в цьому світі? Як досягнути гармонії у співжитті таких різних і, водночас, таких подібних собі людей? Для цього варто зрозуміти, а краще – відчути (бо саме так запам’ятовується назавжди) декілька простих життєвих істин. Нехай тут вони звуться аксіомами, адже саме аксіоми не потребують ніякого доведення.
Першою аксіомою, на якій будується гармонія співжиття людей, є визнання особистої свободи кожного індивідууму, як рівноправної та рівнозначної частини світу.
Хоча сьогодні ми багато чуємо про те, що світ переживає етап максимальної свободи особистості та тріумф гуманізму, насправді – ми маємо справу із величезною оманою. Передусім це має місце тому, що ми (в даному випадку маю на увазі все людство) надто довго грались термінами. Так довго, що в процесі гри просто втратили первісні смисли. Наша фантазія зайшла так далеко, що ми і далі продовжуємо жити та створювати світ ілюзій та брехні. Прикладом того може служити навіть некоректне розуміння слова «свобода», яким люди часто прикривають інші смисли - «вседозволеність», «безкарність», «безвідповідальність». Сьогодні – на початку ХХІ століття ми всі є свідками поступового духовного та матеріального закріпачення людей. Особливу роль в цьому процесі відіграє розвиток віртуальної реальності. Саме завдяки її технологіям процес закріпачення відбувається настільки майстерно та м’яко, що більшість людей цього навіть не відчуває. В результаті ми продовжуємо втрачати основи гармонійного співжиття в цьому світі.
Процес позбавлення справжньої свободи полягає в створенні штучної системи цінностей, яка нав’язується більшості, як єдина правильна. Це система нового – духовно-світоглядного рабства. Нові раби ХХІ століття не носять кайданів, вони значно освіченіше та вихованіше ніж їх попередники, мають значно більше свобод, аніж «колеги» пару тисяч років назад. Найголовнішою особливістю рабів ХХІ століття є те, що вони мають вільне тіло, але не мають вільного розуму – значна кількість людей планети є заручниками обіцянок маркетингових місіонерів. Підміна понять та створення нових міфів дозволили протягом декількох десятиліть створити такі покоління людей, які готові вчитись, працювати і досягати висот не тому, що це є їх справжнє призначення, а тому, що цю роль для них вигадали і нав’язали ззовні. Новий тип рабства набагато небезпечніше, бо він практично не помітний оком, а процес визволення вимагає надзвичайного зусилля як самого «раба», так і його оточення.
З іншого боку, саме тут і зараз ми можемо осягнути справжню сутність та цінність свободи, яку часто порівнюють з киснем – її важливість помічається лише тоді, коли її відбирають. Безглуздо і «вчити свободі», або нав’язувати її в будь-якій формі. Ми не вчимо людину дихати – це процес цілком природній і незворотній.
Друга аксіома гармонійного співжиття полягає в тому, що свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. Ігнорування цієї аксіоми веде до ланцюжкового порушення гармонійної системи та створення іншої – розбалансованої системи, в якій одні отримують обмежені свободи, а інші користуються ними безмежно. Перша система є природною і ергономічною по відношенню до людини, друга є штучною і некомфортною. Проте ми всі сьогодні живемо в цій другій – штучно створеній системі.
Основні риси цієї системи ми помічаємо щодня: виховуючи маленьку дитину, часто замість створення сприятливих умов для розвитку, нав’язуємо власні погляди і ставимо часто безглузді та безпідставні світоглядні обмеження, передаємо їй свої страхи. Маленька людина ще не здатна осягнути чи правильні ці обмеження, чи ні, а просто приймає їх на віру. Якими ж сильними бувають подальші розчарування цієї людини, коли стаючи дорослішим, стають очевидними факти свідомого обману її рідними батьками.
Виховуючи дітей в школі, в переважній більшості, замість розвитку закладених талантів, ми вбиваємо в голову шаблонні знання. Відтак на цьому етапі людина часто перестає мислити самостійно, або мислить в тих межах, які для неї створюють її вчителі (які також не завжди бувають правими). Вийти за подібні межі наважуються тільки одиниці.
Університет людина обирає не за власними інтересами, які вже глибоко подавлені системою, а за рівнем «престижності» останнього. Теза «хороша освіта – гарант хорошої роботи», насправді, є одним із найбільших обманів людства останніх років.
Потім ця людина, якщо їй дуже пощастить, влаштовується на «престижну» роботу, де отримує зарплату, яка перевищує середньостатистичний в країні рівень. Якщо цей рівень надто низький, людина намагається перебратися в ту країну, де цей рівень вище. І байдуже, якщо робота не приносить ніякого задоволення, а виконується заради заробляння грошей. Прагнення досягнути «престижну» посаду і можливість отримувати більше штовхає щодня тисяч і тисяч людей виконувати нецікаву для себе роботу. Рідко хто замислюється над тим, що критерій «найкращий» працівник компанії не тотожний критерію «найщасливішого» працівника компанії.
За умов, якщо у цієї людини народжуються діти, він прагнучи давати тільки «найкраще», по суті, несвідомо створює свого клона для продовження забезпечення потреб системи.
На вершині даної системи знаходяться ті, хто щодня і щохвилини вказують іншим, що робити правильно, а що – ні; що одягати модно, а що – ні. Корпоративні деспоти, які користуються безмежністю власної свободи за рахунок утискання свобод своїх підлеглих. А кожен рядовий учасник, цієї великої піраміди з усіх сил прагне зайняти вершину, щоб одного дня також відчути себе «найвеличнішим» і «найважливішим». І вже тоді – з висоти свого положення, він вже точно зможе відігратись за всі кривди, нанесені йому його ж попередниками в процесі цього підняття. Щотижневі тренінги великих компаній розповідають про історії успіхів, мотивують робити більше, бути краще заради того, щоб омріяна всіма мета – крісло генерального директора була, нарешті, досягнута. Байдуже, що всіх – тисячі, а крісло одне… В процесі боротьби більша половина все одно застрягне на своїх посадах або вилетить через «корпоративний вік». Ця структура і стиль життя, а головне мета нагадує постійне тримання наїзником моркви перед мордою віслюка, яку він тримає на довгій вудочці – віслюк іде, наїзник їде… Цей процес можна було би вважати безкінечним, але, насправді, у нього є свій фінал, як і будь-чого іншого – це загальна катастрофа і повна руйнація системи, яка не відповідає законам цього світу.
Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого… Це стосується як людей, так і націй. Не варто забувати про те, що нації є таким же органічним витвором культури різних людських спільнот, як і мистецтво є витвором окремо взятої людини. Існування націй між собою має відбуватись на тих же засадах, на яких будується природна система. Теза про домінування найсильнішого і виживання найкращого помилкова. Уявімо собі людський організм – складну і заплутану систему різних органів, які дивним способом, без домінування будь-якого з них, забезпечують життя кожного. В такій системі не існує «непотрібних» органів – людина є напрочуд цікавим і до деталей продуманим створінням. Що ж відбувається тоді, коли між внутрішніми органами починається внутрішня конкуренція: кожен прагне стати «найкращим», «найголовнішим»? Це спричиняє ракові пухлини. В результаті такої хвороби людина помирає. Наслідком боротьби нації ХХ століття стала Перша і, особливо, Друга світова війна. Людство знаходилось на межі зникнення, адже було за крок до використання атомної зброї у військовому конфлікті. Свобода людини, як і свобода націй, однаково важлива для функціонування всієї системи. В той же час варто пам’ятати, що там, де йде мова про свободу, завжди виникає інша її сторона – відповідальність. Без наявності свободи не може існувати відповідальності, без прав не можуть існувати обов’язки. Порівнюючи із більш яскравим і зрозумілим прикладом: серце не може бути абсолютно вільним від кровоносної системи, адже вони пов’язані в єдине ціле. Отже, ніхто не може діяти поза межами великої системи, створеної Вищою силою. Усвідомлення цього дозволить відновити природній та комфортний лад в суспільстві.
Для забезпечення такого ладу варто пам’ятати ще одну – третю аксіому, про яку вже було трохи сказано вище – повага до кожного та усвідомлення важливості кожного в суспільстві. Ні для кого не буде секретом те, що порівняння людей між собою практично завжди веде до конфлікту. Будь-то локальний, або глобальний рівень – визначення хто є кращим завжди спричиняє протистояння.
В системі не існує гірших або кращих – всі і все є однаково важливим. Швидше за все, кожен сам може знайти приклад того, що слідує за моментом порівняння та навішування ярликів «кращого» та «гіршого». Із максимальною вірогідністю через певний час з’явиться прагнення «кращих», «правильних», «світлих» отримати більше свободи за рахунок перемоги над «гіршими», «неправильними», «темними». Кожен має достатньо прикладів того, що ставало наслідком подібних порівнянь.
Четверта аксіома виходить із всіх попередніх – наші відмінності є нашою перевагою. Єдність можлива лише в результаті прийняття тези про доцільність та неминучість існування відмінностей. Звідси походить і небезпека тих глобалізаційних процесів, свідками яких ми є сьогодні: поступове розмиття кордонів між культурами та світоглядними цінностями супроводжується постійним нав’язуванням одного замість іншого. Єднання націй в планетарному масштабі можливе лише за умови визнання один одного в якості повноправних суб’єктів взаємовідносин. Для того, щоб зрозуміти загрози, які несе в собі сучасна глобалізація, варто порівняти його із більш наглядним прикладом із філіжанкою кави. Цінність і властивості кави існують до тих пір, поки концентрація всіх її інгредієнтів збережена в певній гармонії. В той час, якщо до чашки підливати все більше і більше води, зміст зміниться. Він не зникне, але перетвориться на інший – такий, яким ми вже не зможемо називати кавою. Хоча дехто, ймовірно, і тут спробує підмінити поняття, називаючи чашку з водою кавою…
Важливим аспектом, який відіграє особливе значення в темі світогляду, є погляд на глобальні світові процеси. Так склалось, але пізнання світу людиною майже завжди здійснюється через процеси максимальної диференціації цілого та процеси поступового синтезу окремих частинок. Тільки через усвідомлення частки можна зрозуміти ціле і тільки будучи цілим можна усвідомити важливість частки.
Маленькі діти часто розбирають іграшки не через бажання їх зламати, а з метою зрозуміти її зміст. Людство на першому етапі свого розвитку нерідко йшло таким же шляхом – шляхом пошуку істини через подрібнення. Тепер, ми допускаємо, що вже досягнутий момент, коли ми всі знаходимося в стані, близькому до максимальної диференціації.
Найяскравішим тому прикладом може служити розкладання однієї особистості на декілька субособистостей, що стала можливим тільки завдяки Інтернету та, зокрема, соціальним мережам. Там – на просторах безмежного віртуального світу може існувати незліченна кількість різних «Я». Для тих, хто не знайомий з нами в реальному житті, наш кожен віртуальний образ буде здаватись максимально повним та цілісним. Натомість ті, хто знатиме наші звички, схильності, характер зможе помічати різницю між нами реальними і тим віртуальним образом, яким ми інколи користуємось. Відтак, ми знаходимося на межі, коли подальше подрібнення особистості є малоймовірним. Але якщо і цей «експеримент» триватиме далі, його наслідки передбачити буде дуже складно...
Як рухатись далі – індивідуальний вибір кожного.
Разом з тим, як буде розвиватись людство залежить від свідомого вибору кожного, спільної домовленості та подальшої взаємодії. Не варто забувати, що вибір завжди існує. Подальший процес розвитку не є передбачуваним, відтак його можна формувати та змінювати своїми діями.
Поки що людство живе за правилами, які формують та підтримують існування штучної системи. Відтак і сучасні правила життя людства поступово ведуть нас до власної загибелі. Однією із найбільш характерних рис сучасності, яке підтверджує тезу про згубність обраного шляху, є безмежне споживання ресурсів навколишнього середовища. Взагалі суспільство споживання є штучним витвором, яке сьогодні активно пропагується з метою збагачення окремих груп населення за рахунок інших. Натомість, альтернативним шляхом для розвитку людства є свідоме створення суспільства творців. Утворення балансу «творець-споживач» в межах однієї особистості дозволить уникнути більшості глобальних катастроф майбутнього.
П’ята аксіома полягає в тому, що людська спільнота здатна до самоорганізації через можливість доступу до вибору. Кожна людина завжди обирає найкраще із того, що може вибрати – така психологія кожного з нас. Забезпечення вибору кожного з метою збереження гармонії та забезпечення розвитку є однією із найважливіших задач держави. Іншими словам, нам необхідно утворити сприятливі умови та забезпечити кожну особистість правом вибору без домінування будь-кого над будь-ким.
В основі нашого світогляду лежить доволі простий принцип взаємодії протилежностей заради збереження балансу. Боротьба практично завжди призводить до руйнування, взаємодія – до створення. Якби в основі природи був покладений принцип боротьби – ймовірно, ми би зараз мали би зовсім іншу картину світу. Хоча, варто замислитись – чи мали б її взагалі? Людина, за своєю фізіологією є далеко не найсильнішою істотою, яка існує в природі. І вижити в світі де існує війна «кожного з кожним», вона б не мала жодних шансів. Здібність домовлятися відрізняє людину від решти живих істот. Цю нашу здібність варто покласти в основу нового ладу.
Спираючись на вищенаведені аксіоми, можна винести гіпотезу, що універсальних світових правил не існує. Натомість замість них існує певний набір інтерпретацій окреслених принципів та підходів, кількість яких необмежена. Головною умовою, при цьому, залишається збереження ядра, смислу, суті. Якщо Вам до вподоби міцна кава – Ви можете налити менше води, якщо більше подобається слабенький напій – води може бути більше. Ви самі можете обирати те, що Вам до вподоби. Однак при цьому води в напої має бути не більше того рівня, після якого від кави залишиться тільки назва.
Прийняття навіть невеликим колом людей цих аксіом може дозволити розпочати процес формування комфортного та гармонійного ладу. Спочатку окремих особистостей, потім – націй, далі і всього людства. Цей процес розпочинається не ззовні, а зсередини. Тому будь-які зміни можуть здійснюватись тільки шляхом власного прикладу.
Позбавлення хибних стереотипів – одна із найскладніших, але і, водночас, найважливіших задач сучасності. Проте досягнення цього можливе не через нав’язування однієї точки зору замість іншої, а шляхом відкриття можливостей перед людиною та через повергнення їй втрачених смислів. Цю функцію мусить виконувати держава.