Оксана Приходько для ЦРС: Український позашляховик інформаційного суспільства
Оксана Приходько, директор мНУО “Європейська Медіа Платформа”, експерт ЦРС
Людство крокує до інформаційного суспільства. Щонайменше, саме так було вирішено на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства (ВСІС), що відбувся у два етапи (2003-2005, Женева-Туніс). Саме там була започаткована нова дисципліна – управління Інтернетом, і саме там вперше було вжито термін “мультистейкхолдерізм” - вкрай незвичний не тільки для нашого вуха.
Наступного року ми (людство) маємо звітувати, чи було досягнуто цілей, визначених ВСІС. Маємо доповідати, яким є прогрес в розбудові вільного, заможного, з рівними умовами для розвитку кожного і сприятливими умовами для збереження культурного розмаїття інформаційного суспільства. Ще кілька тижнів тому здавалось, що в нас є багато чим пишатись. Кількість Інтернет-користувачів збільшилась з 600 млн до 2 млрд, Інтернет-економіка посіла одне з провідних місць серед інших галузей народного господарства, електронне врядування все глибше поширюється навіть в найвідсталіших країнах, електронна освіта, медицина, культура стали невід'ємною частиною нашого повсякденного життя, а соціальні мережі взагалі створили хіба що не паралельний реальному віртуальний простір.
А ще - концепція мультистейкхолдерізму на практиці довела свої переваги. Виявилось, що компроміс – це абсолютно реально, якщо сідати за стіл переговорів не з метою будь-яким чином “продавити” власні інтереси, а дослухатись до інтересів інших сторін, і знайти не неіснуюче ідеальне рішення, яке має задовольнити всіх, а рішення, яким кожен з учасників процесу буде незадоволений однаковою мірою (тобто, поступки власними інтересами кожного з них будуть приблизно рівними). Виявилось також, що прозорість, підзвітність, відкритість для кожного зацікавленого не гальмує сам процес, а значно прискорює його, хоча і потребує дуже серйозних організаційних зусиль. І взагалі, з'ясувалось, що мультистейкхоледрізм – це не просто наслідок захоплення офісною новомовою, не просто красива вивіска, і навіть не «маніфест будівників комунізму». Це надзвичайно ефективна модель керування, модель ухвалення рішень, а, якщо брати ширше та згадати принципи спіральної динаміки – це наступний етап розвитку демократії, з ознаками прямої демократії Давньої Греції, але на значно вищому рівні.
На жаль, 14 грудня 2012 року людство опинилось відкинутим щонайменше на 8 років назад – на «дотуніську» фазу розвитку. Відповідальне партнерство, прозорість, підзвітність, пошук компромісу виявились непотрібними 89 країнам. 193 країни світу, представники яких з'їхались в Дубаї на Всесвітню конференцію з міжнародного електрозв'язку (англ. - WCIT12), розподілились на два протилежних табори. Частина з них (США, майже всі країни ЄС) виступили рішуче проти спроб окремих країн (Росії, Китаю тощо) перекласти на національні уряди найбільш суттєві повноваження щодо управління Інтернетом. Серед перших, як виявилось, майже всі мали найвищі показники індексу розвитку демократії.
На протилежному полюсі опинились країни з ознаками авторитаризму. Саме вони підтримали пропозиції, які, можливо, і не несуть прямої загрози свободі Інтернету, але були ухвалені в занадто непрозорий і недемократичний спосіб (попри всі запевнення голови МСЕ Гамадуна Туре, що всі рішення будуть ухвалюватись виключно консенсусом, а ніяк не голосуванням). І серед цих країн опинилась Україна.
Той факт, що Україна не є демократичною державою, оскарженню, на жаль, не підлягає. Адже в дійсно демократичних державах сам процес підготовки до конференції відбувався прозоро, за участі всіх зацікавлених сторін, до складу офіційних делегацій було залучено і представників ІТ бізнесу, і громадськості. Але для Державної Служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (ДССЗЗІ - держструктури, що відповідає за участь нашої держави в цій конференції), усі ці панські витребеньки виявились зайвими. Прикро, звичайно, що навіть за тиждень після завершення конференції на сайті ДССЗЗІ взагалі нема жодної інформації щодо результатів участі нашої країни в цьому заході. Але, може, не все так погано? Може, їм дійсно соромно за те, що вони вчинили? Може, вони дійсно бояться відповідальності за те, що голосували всупереч технічному завданню, яке зобов'язувало їх дотримуватись “компромісних рішень”? Адже Україну все ж таки поки що важко віднести до авторитарних держав. Проте їй поки що ніщо не заважає слугувати авторитарним інтересам сусідньої держави.
Але завадити цьому можемо Ми. Зрозуміло, що уряд має нас за дурнів, і не вважає за необхідне не тільки консультуватись з нами з приводу того, яким чином голосувати, а навіть і звітувати про вже вчинене. Але геть не зрозуміло, чому ми самі погоджуємось з таким до нас ставленням. Існує Закон України “Про доступ до публічної інформації”, і наші службовці мають його виконувати, або нести особисту відповідальність за його виконання. Це вже справа юристів подавати на них за це до суду (і це дійсно буде зроблено), а кожен з нас може написати свій власний інформаційний запит і вимагати надати інформацію про результати участі нашої країни у WCIT12 (Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. zЦя електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. ), а потім поширити це в соціальних мережах.
Ще більш дієвим кроком стане збір підписів під нотою недовіри керівництву офіційної делегації України в Дубаї, яке діяло всупереч технічному завданню, резолюції Парламенту Європейського Союзу, інтересам власного народу і глобального інформаційного суспільства. Дуже важливо, аби якомога більше потужних громадських організацій взяли на себе роботу по організації збору цих підписів, а також висловили свою власну позицію
Зараз якраз відбувається формування комітетів Верховної Ради нового скликання, і круглий стіл в парламенті щодо неприпустимості зазіхань на свободу Інтернету і щодо пріоритетності завдань інформатизації українського суспільства має стати дуже важливим орієнтиром для новообраного парламенту.
А принципи мультистейкхолдерізму (прозорість, підзвітність, відкритість, пошук консенсусу) мають стати нормою нашого повсякденного життя. Це вимагає дуже кропіткої роботи за участі усіх відповідальних партнерів — держави, бізнесу та громадськості, але воно того варте.