ТАРАС БЕБЕШКО: «ми виходимо з «ери іменників» і переходимо до «ери дієслів»

Андрій СНІЖКО, Про Ірпінь
Демократична Київщина

Тарас Бебешко – знаний міжнародний аналітик, експерт з економіки та бізнес-планування в ексклюзивному інтерв`ю для часопису "Демократична Київщина" поділився власними думками щодо існуючої суспільно-політичної ситуації в Україні. Куди ми йдемо? Які варіанти та моделі розв’язання кризи, подальшого розвитку країни можливі сьогодні? Як правильно використати потенціал ціннісних громад?

Останнім часом однією з головних тем новинних сюжетів в усіх країнах світу є «Україна» та її «Майдан». Як би Ви могли оцінити це явище?

Давати сьогодні будь-які оцінки Майдану –справа невдячна. Ми ще достеменного не розуміємо того, що відбулося і відбувається. І хоча є чимало тих, хто вже озвучив власні однозначні оцінки, я переконаний – це щонайменше некоректно і передчасно.

З’являються також і ті, хто приписує собі або комусь авторство цього явища. Натомість я вважаю, що сьогодні достатня кількість людей по-своєму вийшла на новий рівень розуміння глобальних процесів і устрою, взаємовідносин один з одним. Вони вийшли з протестом, бо утворилися умови, в яких на них просто начхали, їх просто надурили, порушили засадничі принципи світоустрою.

В усі часи люди вболівали за гідність, чесність, мораль, добро. Тоді як підлість, підступність, обман, наруга ніколи не були чеснотами, і якщо прямо не називалися гріхом, то завжди було чимось противним. Саме проти цього і вийшли українці. Збурені насамперед власним внутрішнім покликом.

Ви є сучасником трьох модерних українських «революцій»: «На граніті» (1991 р.), «Помаранчевої революції» (2004 р.), і нинішньої (2013-14рр.). Які характерні особливості, здобутки і втрати цих рухів?

Відзначаю для себе схожість «Революції на граніті» та сьогоднішніх подій. В обох – студенти дали імпульс виступам та відіграли в них значну роль. Вельми вдалим є порівняння, запропоноване соціальним психологом Олегом Покальчуком: «2004 – як перший поцілунок, 2013 – як перший секс, і нині ми вже сподіваємося на народження чогось омріяного і довгоочікуваного». Народження громадянського суспільства не відбувається враз, «за помахом чарівної палички»! Це тривалий процес, а перші зрушення, що ми вже спостерігаємо, насправді відбуваються не на Майдані Незалежності в Києві, а в наших головах!

В людях відбуваються якісні зміни, хоч часто – не усвідомлено, на рівні відчуттів та емоцій. Це зрозуміло, хоча б з тих величезних банерів з написом «Нас просто задовбало!», які розгортаються на площі.

Попри це, необхідно створювати низку структур, яка б допомагала усвідомлювати зміни, трансформуючи емоції в думки і далі в дії. Також провадити системну роботу серед населення. Дуже показово в контексті цього виник Народний університет на Майдані.

Чому Майдан залишається «безголовим»? Чи такому формуванню не потрібен єдиний керівний центр чи єдиний лідер?

Попри всілякі спроби втиснути Майдан у рамки якоїсь однієї «модельки», структури, жорсткої організації, єдиного лідера – це не спрацьовує (щоправда спроби тривають…). Ті, хто наполягає і дивується цьому зазвичай звертається до відпрацьованих штампів, називаючи опонентів «проектом Банкової» чи «провокаторами». Це слова паразити, від яких варто відмовлятися.

Майдан – це люди з різними цінностями (політичними, етнічними, релігійними і т.д.), які довели здатність співпрацювати, самоорганізовуватися і функціонувати в межах одного органічного об’єднання. Майдан зібрав до купи як дуже різні організації (від радикалів до пацифістів), так і окремих діячів та лідерів. З них кожен робить свою справу. Хоча при цьому вони можуть критикувати один одного, не погоджуватися з цінностями, з методиками, але питання єднання і створення спільного процесу є беззаперечним.

Ми виходимо з «ери іменників» і переходимо до «ери дієслів». Себто, дія поєднана з принципами зараз стає більш важливою, ніж набір якихось цінностей.

Майдан це демонструє повсякчас. На початку активно обговорювали європейські цінності, підписання угоди і т.д. Зараз подібної риторики майже немає. Майдан свідомо переступив це, усвідомлюючи, що якимось громадам не всі європейські цінності до вподоби. Це не добре і не погано. Це те, з чим варто рахуватися і поважати. Не нав’язувати і не розтягувати на інших свою систему цінностей. Натомість шукати шляхи гармонійного співіснування.

Чого більше в українському русі спротиву: громадської активності чи політики?

Велике нерозуміння викликає позиція партій. Між партійцями та політично множинним Майданом існує велика світоглядна проблема. Я навмисно використовую термін «партійці» замість «політики», бо таких у нас наразі немає; політика – це мистецтво управління множинами.

Партійці у своїй більшості сприймають партії як єдиний можливий рушій реалізації інтересів народу. Це – неправильно! Лише народ має таке право. Громади, об’єднуючись, утворюють партії. А партійці, то лише частина суспільства, і їх не можна розмежовувати. Навпаки, в моменти подібного суспільного єднання партії зобов’язані надавати свої організаційні, фінансові та технічні ресурси громаді. Це – їх обов’язок.

Насправді ж ми звиклі до анекдотичної ситуації, коли партії відокремлюються від громади (особливо після виборів), ба навіть – роблять поворот на 180° від тих політичних позицій, що проголошували. Це – нонсенс! В такому випадку вони вже не мають ніякого права виступати від імені народу.

Лейтмотивом всенародних виступів є потреба змін. Причому більшість воліє запровадити їх якнайшвидше. Коли і за яких умов це може статися?

Справді, суспільство вимагає рішучих, а головне системних змін. Досягнути їх можна двома шляхами. Перший з них, класичною революцією – «До основания затем…». Але тут відразу виникає безліч питань. Бо досвід попередніх революцій «до основания» підтвердив, що не завжди вистачає вмінь та якості людей, які беруться за цю роботу. Суто на емоціях зараз нічого не збудуєш. Зруйнувати можна, але не збудувати. Люди вже хочуть розуміти, що відбувається: не просто на рівні гасел, а на рівні схем, графіків, цифр, моделей, прогнозів. Відтак можемо мати серйозні проблеми із спробами будувати «все з нуля».

Однозначно зрозуміло, що система потребує докорінних змін, які б унеможливлювали корупцію, узурпацію, розтягування однієї соціальної, політичної, партійної, економічної і т.д. моделі на все суспільство. Це другий шлях перетворень, що потребує певного проміжку часу, перехідного періоду, створення тимчасового технічного уряду з фахівців у своїх галузях. Цей шлях можна назвати радикальною еволюцією.

Окресліть, будь-ласка, пріоритети майбутніх змін. З чого починати?

Треба починати з самої людини і принципів взаємостосунків між людьми. Якщо рух спротиву розпочне фізичний наступ, буде катастрофа. Але якщо відбудеться боротьба за голови людей, за їх думки, водночас підтримуючи фізичне існування Майдану (вже майже країна в країні), перемогти буде абсолютно реально.

Нова країна має будуватися так, щоб людина в ній почувалася вільною у масштабі світу (глобалізація), а при тому не втрачала своєї індивідуальності та етнічності (локалізація). В такий спосіб виникає глокалізація, що поєднує протилежності, забезпечує вільне існування ціннісних громад.

Саме такі громади (а не сформовані за територіальним принципом) мають складати основу нової країни. Чогось подібного раніше не було, і тут у нас є прекрасні шанси й можливості, які варто реалізовувати.

Для того, щоб можна було говорити не про анархічну роздрібненість громад (бо ж цінності у них можуть бути різні й протилежні), повинні бути вироблені засади взаємоіснування і взаємозв’язку. Як на мене, це може бути принцип не розтягування своїх цінностей на інших або інакше принцип недомінації.

Все має відбуватися поступово і гармонійно. Людина індивідуально для себе приймає рішення дотримуватися принципу недомінації, на додачу до своєї системи цінностей. Далі серед подібних може створюватися громада, члени якої автоматично приймають і поділяють зазначені принципи. На наступному етапі постає питання модератора стосунків між всіма громадами. Її може виконувати центральна інституція – своєрідна з’єднувальна тканина. Вона повинна містити в собі загально людські правові засади.

Запропоновану Вами модель багато хто назве нереалістичною й утопічною, головне й через те, що нині в країні панує кримінально-олігархічна система, без принципів, але з потужним силовим блоком і безмежним бажанням наддомінації. Це конкретні люди і владні структури, які не лише не бажають змін, але й всіляко перешкоджають будь-яким конструктивним діям. Що з цим всім робити?

На превеликий жаль, не тільки влада виступає проти змін, але й певна частина населення України, яка ідеолоґічно підім’ята існуючою системою. Це проблема світоглядного, принципового змагання, яке відбувається зараз. На мій погляд, критична маса готових до змін вже є. Саме принципи не дозволяють цій критичній масі, йти торованим шляхом та силою чи маніпуляцією нав’язати своє бачення іншим. Це була б зрада принципів і відкинуло би нас в минуле. Ще Платон писав, що демократія починається тоді, коли партія, яка прийшла до влади, частину – страчує, частину – понижає у правах, ще одних – виселяє. Це – демократія в дії. (Посміхається)

Наразі ж ми маємо провадити боротьбу за свідомість через просвіту, пояснення, масовий досвід та практику дій. Не варто забувати й про соціальні мережі, комунікаційні технології, транспортні та інноваційні проекти. Вони сприяють розвитку країни і громад. При цьому всьому Майдан має існувати як фізичне явище, як практичний майданчик висловлення і випробування спільних ідей.

Попереду чекає непроста й тривала боротьба з широкомасштабною інформаційною війною: і не тільки з владою, а і з її прибічниками, зі старою системою вцілому. Ця боротьба вже у самому розпалі, і вже має перші здобутки. Варто продовжувати торувати цей шлях…