Семінар №6. Олексій Толкачов. Українська Мрія

В рамках проекту «Український цивілізаційний проект» – лекція голови Громадського комітету національної безпеки України Олексія Толкачова.

Доброго дня, шановні колеги!

Для початку скажу декілька слів, чому сьогоднішній семінар називається «Українська Мрія». Деякий час назад мене захопили мрії про ідеальне майбутнє для України. Це було вкрай необхідно – на фоні деградації побачити для себе привабливу картину майбутнього, заради якої варто залишатись на цій землі, в цій країні і продовжувати за щось боротися.

 

Наприкінці 2008 року Україну охопила глибока економічна криза. Кожен день обертався шоком через зміну обмінного курсу валют і падіння гривні. В суспільстві панував відчай і зневіра. Водночас, у Києві була розвішена незліченна кількість плакатів «Любіть Україну!», які входили в дисонанс з реальністю. Тоді у мене виникло логічне запитання: за що любити? Довкола – розгепані дороги, політки-ідіоти, критична фінансово-економічна ситуація. Глибока політична, економічна, соціально-культурна криза перетворювали Україну на руїну після 18 років незалежної державотворчості. Відтак, питання «за що ж любити Україну?» для пересічного обивателя залишалося без відповіді. Реальність не викликала жодних інших відчуттів, окрім роздратування, пригніченості та ненависті до навколишнього світу. Водночас, у мене виникало інше питання. Чим же керуються люди, які попри всі жахіття вітчизняної реальності кажуть, що вони люблять Україну, і відмовляються емігрувати?

Я дійшов висновку, що ці люди керуються мрією. Вони насправді люблять Україну у вигляді мрії. Вони керуються образом майбутнього, яким воно має бути і яким, можливо, буде завтра.

Всі ми – великі мрійники. Кожен з нас виходить вранці з дому на розбиті українські вулиці, і ми мріємо, що рано чи пізно ці дороги стануть рівними. Ми віримо, що політики рано чи пізно стануть порядними. Ми мріємо, що жити в країні стане краще, бідних стане менше. Ця мрія полегшує наше світосприйняття.

Якщо перестати мріяти, якщо змиритися з тим, що раціональних підстав для покращень в цій країні немає, то немає заради чого жити, залишатися і боротися в Україні – треба емігрувати, до того ж негайно. Треба тікати звідси, їхати в інші країни, де можна жити, а не виживати.

Нещодавно Юрій Полунєєв у своїй статті «Про що мовчать претенденти» (http://www.epravda.com.ua/publications/4b547f29d23d6) навів шокуючі розрахунки.  Йшлося про те, що навіть в разі інвестування в економіку та інфраструктуру України та кардинального підвищення продуктивності праці, лише у 2020 році Україна досягне рівня сучасної Польщі. Уявляєте собі? Необхідно ще 10 років виживати і боротися, щоб жити хоча б як наш західний сусід! Для багатьох громадян, особливо молоді, яка бажає жити щасливо вже зараз, немає сенсу терпіти й чекати 10 років. Набагато простіше просто зараз спакувати валізи й поїхати в ту ж саму Польщу, не дочікуючись 2020 року. Саме так хоче зробити 46% української молоді, яка прагне поїхати з України.

Інші 54% населення, яке залишається вірним Україні, живе мріями. Отож постала необхідність з’ясувати, якою має бути мрія про Україну, щоб тримати людей та мотивувати до боротьби? Якою може бути Українська Мрія для всього народу?

Саме це і є предметом нашої сьогоднішньої зустрічі – з’ясувати значення, роль і зміст української мрії. Спочатку пройдемося по методологічних питаннях, а далі перейдемо до змістовної характеристики Української Мрії. Тема надзвичайно широка, надзвичайно масштабна. Її буде важко викласти протягом однієї зустрічі. Тому не ображайтесь, якщо деякі моменти будуть висвітлені тезово.

Отож, перейдемо до першого запитання.

Для чого потрібна національна мрія?

Мрія про Україну є різновидом мобілізуючої ідеї для всього народу. Відтак, необхідно уточнити значення ідеї.

Останнім часом в засобах масової інформації, в аналітичних та експертних колах почастішали спроби сформулювати національну ідею. Шукають її вже давно, але досі ніхто не спромігся її сформулювати. Чим же обумовлений такий попит на національну ідею? Він пояснюється тим, що подальше виживання України в сучасній геополітичній реальності, а також витривалість України перед обличчям майбутніх викликів залежить від наявності потужної мобілізуючої, консолідуючої ідеї. Вона має нейтралізувати розпорошеність та скерувати наш вектор до стрімкого розвитку. Вона має пробудити енергію народу.

Дослідження історичних прикладів дозволяє мені повністю погодитись з деякими російськими дослідниками, зокрема Борисом Шепталовим, у наступному висновку – для підйому та розквіту держави й народу не мають жодного значення природні ресурси, клімат, кількість населення, історія або інші чинники. Все це не грає ролі. Єдиним визначним чинником є етноенергетичний потенціал народу. У Льва Гумільова в цьому розумінні використовується поняття «пасіонарної енергетики» суспільства. Тому перспектива України залежить від того, чи буде пробуджений етно-енергетичний потенціал українського народу.

Деякі дослідники заперечують наявність в українського народу пасіонарної енергії. Начебто, «пасіонарні поштовхи» обійшли українців стороною.

Я дотримуюсь протилежної точки зору і вважаю, що енергетичний потенціал є в будь-якого суспільства, в будь-якого народу, в тому числі й в українців.

Від чого залежить його реалізація? З точки зору матеріалістів, буття визначає свідомість. Відтак реалізація етноенергетичного потенціалу безпосередньо залежатиме від матеріальних чинників. Однак сучасна доба все частіше навертає нас до ідеалістичних поглядів. Доводить свою справедливість зворотне твердження – свідомість визначає буття. Зокрема, це підтверджується багатим історичним досвідом.

Наявність ідеї, інколи представленої вождем, може мобілізувати та консолідувати етноенергетичний потенціал і призвести до того пасіонарного поштовху, після якого починається розвиток народу, держави, а також експансія народу за межі свого ареалу буття. Наведу лише деякі історичні приклади. Із захоплюючої ідеї експансії починалося становлення стародавньої Персії, яка на початку була підконтрольною територією Мідії. Ідейний поштовх мала експансія Еллади, Македонського царства, стародавнього Риму. Справжнім дивом є ідейна експансія арабського халіфату у VII ст. Розквіт невеликих торгівельних місті Генуї та Венеції теж пояснювався вдалою ідеєю, що була закладена в стратегію розвитку. В свою чергу Португалія, Іспанія, Голландія, Великобританія, Прусія, нацистська Німеччина, в тому числі Російська імперія, і Сполучені штати – всі ці держави починалися в певний момент з ідеї, з величної, надихаючої ідеї. Подекуди ідея була уособлена вождями, однак без ідеї жодного прогресу не було б. У необхідний момент вона мобілізувала етноерегетичний потенціал і рухала суспільство в перед.

Україні, якщо вона хоче рухатися вперед, необхідно відступити від прив’язки до минулих невдач і, перекресливши невдалий досвід, повірити в те, що свідомість визначатиме буття. Відтак, на національному рівні необхідно почати мріяти, щоб знайти українську величну ідею, яка надихне на звершення.

Велична українська мрія здатна мобілізувати пасіонарний потенціал нації та змінити хід історії для України.

Сучасні тенденції конструювання національної ідеї для України.

Як я вже зазначав, сьогодні ведеться пошук національної ідеї. Зробимо зараз лише побіжний огляд векторів пошуку.

Традиційно національну ідею шукають у здобутті незалежності та державності України. Буцімто національна ідея українців – це українська державність. Однак державність вже здобута, ця ідея більше не мотивує маси, а досягнення на цьому припинилися.

Тоді націдею починають шукати в іншій площині – в Соборності України, єдності українців тощо. На одному з численних тематичних семінарів дискусія взагалі дійшла до того, що національною ідеєю України є перша стаття Конституції. Там записано, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціально, правовою державою. Ну є, і щодалі? Чи здатна така ідея мобілізувати етноенергетичний потенціал?

Є вузько-націоналістичні ідеї на зразок «Україна для українців». Пригадую також формулу Демократичної партії України зразка 1997-1999 років: «Україні – українську владу патріотів». Однак така національна ідея не тільки позбавлена привабливості, вона ще й не сприяє консолідації суспільства.
В якості національної ідеї нам пропонують європейську інтеграцію. Однак вона не дотягує за масштабністю, вона не мотивує маси, не мобілізує пасіонарний потенціал. Далі йдуть концепції з нульовим коефіцієнтом корисної дії, такі як ідеї розбудови демократії, верховенства права або держави соціальної справедливості.

Конструктори національної ідеї намагаються експлуатувати певні архитипні ідеї, такі як хліборобство, миротворчість, звеличення жінки. Нещодавно на Українській правді була надрукована цікава стаття (http://www.pravda.com.ua/articles/2010/01/5/4577667), де була викладена українська національна ідея у формулі «творити хліб одвіку і донині». Тобто, Україна – така споконвічна хліборобська держава. Хіба це буде когось мотивувати до мобілізації сил і звершень?

Також останнім часом почастішали спроби сформулювати національну ідею для України у вигляді раціонального та прагматичного проекту реформ – що та в якій послідовності ми маємо зробити. Зокрема, Володимир Чеповий прямо поставив завдання сформулювати «Проект Україна». Можливо, це є копією російського досвіду з «Проектом Росія».

Попри всі спроби, жодна з них не стала успішною і не сформулювала національну ідею, яка б набула поширення. Жодна з них не призвела до мобілізації етноенергетичного потенціалу та до пасіонарного поштовху в Україні.

Національна ідея, національний проект чи національна мрія?

Причина багатьох невдач у пошуку ідеї для України полягає в тому, що завідомо обирався програшний формат. Тобто, питання стосується того, чи нам потрібна національна ідея, чи національний проект, чи національна мрія?

Національна ідея? На жаль, формат «національної ідеї» на сьогодні практично вичерпаний. Саме словосполучення «національна ідея» забалакане й затаскане. Відтак із цим формулюванням автоматично асоціюються або походи президента на Говерлу, або українська жертовність та знедоленість, або український націоналізм тощо. З іншого боку, українську національну ідею часто шукали в минулому, тому вона набула стійкого відтінку ретроспективності. Національну ідею шукали в голодоморі, в Івані Мазепі, в Богдані Хмельницькому або в трипільській культурі. Нещодавно, один політик в приватній бесіді запропонував взяти за основу національної ідеї України перемогу в битві на Синіх Водах 1362 року… І знову минуле! Але людей неможливо об’єднати на спільному минулому. У кожного з нас минуле своє, різне: дитинство, молодість, відчуття – різні. Однак об’єднати нас можна лише спільним баченням майбутнього. В майбутньому в нас не може бути великих відмінностей в уяві. Відтак, перспективність ідеї є підґрунтям для консолідації.
Натомість, постійні пошуки національної ідеї в минувшині й призводять до розколу України.

На мій погляд, в пошуку ідеї для України необхідно відійти від використання самого словосполучення «національна ідея», натомість шукати для ідеї інший формат.

Національний проект? Цей підхід є раціональним і передбачає формулювання ідеї у вигляді набору рецептів та кроків з реформування та облаштування країни. Однак, на мій погляд, є два моменти, які роблять цей підхід не ефективним.

По-перше, згідно Зігмунда Фрейда будь-яке раціональне переконання людини відступає перед підсвідомим емоційним. Тобто можна до безкінечності агітувати українців за раціональний проект, переконувати у вигодах реформ, європейської інтеграції та лібералізму. Однак при всьому цьому маси з легкістю відмовляться від своїх переконань, якщо будь-яка політична сила закличе ненавидіти євреїв/буржуїв/комуністів/націоналістів/глобалістів… Тобто раціональні проекти програють ірраціональним емоційним ідеологічним конструкціям.

Інша вада проектного підходу полягає в тому, що така раціональна ідея не може бути об’єктом віри. Відтак, не може стати чинником активації пасіонарного потенціалу нації. Іншими словами, у солдата має серце тремтіти, коли він присягає на українському прапорі, складає присягу. Я надзвичайно сумніваюся, що в того солдата буде щось тремтіти при думці про десять кроків раціональної реформи або про ліберальну економічну модель. Раціональна ідея не має мобілізуючого потенціалу.

Національна мрія? Як я вже зазначав, об’єднати українців може спільна перспектива – ідеальне картинка майбутнього. Можливо, навіть, раціонально недосяжного. Тобто йдеться про справжні мрії, в яких ми виходимо за межі можливого. Ця спільна картинка ідеального майбутнього має називатися Українською Мрією.

Українська Мрія має бути настільки привабливою, щоб стати єдиною для всіх. Вона має підкорити не тільки розум українців, але й завоювати їхні серця. Люди мають захотіти побачити таке майбутнє. Ця ідеальна картинка, відчуття майбутнього мають мотивувати людей до руху вперед і призводити до мобілізації енергетики людей.

Жоден раціональний проект не здатний так мотивувати, як мрія. Можна провести аналогію з людино. Живе собі людина, а один добродій пропонує їй жити за детальним планом на день, по всьому розпланованому, як по графіку. Інший пропонує ідеальну систему харчування, де всі калорії прораховані. Третій добродій агітує за здоровий спосіб життя і заняття спортом. Але навіщо все це, якщо людина не має мети? Якщо відсутнє цілепокладання, то марні всі раціональні рецепти. Але якщо людина мріє стати кіноактором, космонавтом, спортсменом, або просто прожити щасливо сто років і мати купу онуків, то така мрія мотивуватиме людину і до планування свого часу, і до здорового харчування, і до спорту…

Так само і з країною. Марно пропонувати суспільству раціональні програми, якщо немає мрії, якщо відсутня висока мета, заради якої справді необхідно ремонтувати дороги, не брати хабарі, не засмічувати природу.

Відтак, на сьогодні основним завданням для України я бачу необхідність сформулювати Українську Мрію.

Характеризуючи її зміст, ми переходимо до другої, смислової частини нашої зустрічі, де ми охарактеризуємо основні засади Української Мрії.

Що таке «Українська Мрія»?

Українська Мрія – це ідеальна, захоплююча картинка майбутньої України, яка раціонально виглядає недосяжною, але надзвичайно бажана, до якого має прагнути все суспільство.

Якою має бути національна мрія?

По-перше, вона має бути простою і зрозумілою. Інколи громадські діячі та суспільні еліти намагаються запропонувати українському суспільстві надзвичайно складні філософські конструкції, що мають раціональний характер. Звісно, вони не сприймаються загалом і не набувають масового поширення, хоча й дуже прогресивні за змістом..

По друге, національна мрія має бути комплексною, всеохоплюючою – позначатися на всіх сферах суспільного життя. Кожна людина має розуміти не тільки те, що зміниться в державі чи економіці, а відчувати зміни у своєму житті та стосунках з оточуючими людьми. Ідея має проникати навіть на буденні рівні свідомості людини.

По-третє, я дійшов висновку, що українська національна мрія має неодмінно бути позитивною і конструктивною. Звернімося знову таки до психології мас Зігмунда Фрейда, згідно якої надійним підґрунтям для масової ідеології можуть бути відчуття ненависті або любові. Відтак, дві найбільші ідеології ХХ століття – комунізм та фашизм – були засновані на ненависті. В одному випадку, до капіталістів та буржуїв, в іншому – до інших національностей та рас. Все людство побачило, до чого призвів такий заряд ненависті в основі національної мрії.

Відтак нам необхідно з самого початку закладати позитив в основу української національної мрії. Окрім любові, нічого іншого не залишається.

У грудні 2008 року в своїй статті «Мрія про Україну» (http://www.pravda.com.ua/articles/2008/12/4/3627035) на Українській Правді я задався запитанням, яка ідеальна картинка майбутнього могла б мене запалити та спонукати до руху?

Виявилося, що мені абсолютно не цікаве повільне зростання ВВП на рівні 4% на рік, наздоганяння Польщі до 2020 року або ранній чи пізній вступ до ЄС і НАТО. Хочеться цивілізаційного стрибка у розвитку, який можна візуалізувати. Я спробував змалювати ідеальне майбутнє. І от що в мене вийшло. Харків – це технічний і науковий центр загальноєвропейського значення. І у нас, до речі, є достатній для цього потенціал. Одеса – спеціалізована столиця українського або навіть східноєвропейського кінематографу. Львів – центр різноманітних фестивалів, мистецтва та культурна столиця України. Дніпропетровськ – промислово-виробничий або фінансовий центр України. Тобто я спробував провести між містами спеціалізацію, щоб кожне місто досягало лідерства у певній сфері. Тоді ми отримаємо досконалу державу, яка буде перлиною Європи.

У своїй статті «Мрія про Україну» я змалював ескіз такого ідеального майбутнього для всієї країни і отримав надзвичайно велику кількість відгуків від читачів та співвітчизників. В усіх було одне й те ж запитання: «майбутнє чудове! Ми досі навіть і мріяти про таке не сміли. Однак як же цього досягти?».

Я почав шукати відповідь на це запитання у сфері ідеологій, програм і концепцій реформ. І виявилося, що найдосконаліші ідеї – ліберальні, консервативні, соціалістичні, конституційні – на практиці не можуть бути втілені. Реалізувати їх в повній мірі неможливо, адже в будь-якому суспільстві знайдеться достатньо, скажімо відверто, гнилих людей, які будь-яку найдосконалішу ідею зведуть нанівець.

Поєднання націоналізму і соціалізму, яке в чистому вигляді не обіцяло нічого поганого, обернулося жахіттям ХХ століття. Комунізм, як ідеологія утопії, теж був згублений моральним виродками. Навіть у Оруела в творі «Скотний двір» зображено, як свині звели нанівець в цілому прогресивну ідею того, щоб тварини працювали самі на себе без господаря-експлуататора.

Відтак, реалізація будь-якої ідеї на практиці упирається в проблему якості людського матеріалу – в проблему морального рівня тих людей, які цю ідеологію втілюватимуть.

На сьогодні в Україні, на жаль, відсутня достатня соціальна якість, щоб можна було реалізовувати які-небудь утопічні чи, бодай, прогресивні ідеї, засновані на правових нормах, соціальній справедливості чи якихось інших філософських категоріях. Відтак, повертаємося до сакраментального вислову професора Преображенського про те, що спершу, ніж долати розруху в суспільстві, необхідно подолати розруху в людських головах.

Під час минулого семінару обговорювалась можливість реалізації проекту «Венера», який висвітлений в другій частині відомого фільму «Дух часу». Так, насправді, реалізувати цей проект на базі ресурсної економіки буде практично неможливо до тих пір, доки людський матеріал буде морально недосконалим, а в головах людей животітиме хоч незначна розруха. Інакше, проект «Венера» не витримає, якщо на сотню добропорядних людей знайдеться хоча б один моральний виродок, який вирішить збагачуватись за рахунок обкрадання інших.

Отже, перед початком втілення будь-якого проекту розвитку України, будь-якої програми або ідеології в Україні необхідно в першу чергу здійснити світоглядний прорив. Іншими словами – подолати розруху в голові кожної людини. Необхідно якісно змінити свідомість людей. Новий світогляд визначить нове перспективне буття. А світоглядний прорив стане фундаментом Української Мрії.

Світоглядний прорив як основа для Української Мрії

Світоглядний прорив є закладенням нематеріальної основи для майбутніх матеріальних змін. Відтак, він має бути первинним. Але які цінності, яке мислення має стати базисом для світоглядного прориву?

Я дійшов висновку, що в основі світоглядних змін мають лежати ті нематеріальні цінності, найбільший дефіцит яких спостерігається в сучасному матеріально-споживацькому світі. Йдеться про любов – усвідомлену любов до себе і до ближнього.

Давайте подивимося на сучасне суспільство. Чого нам насправді найбільше не вистачає в українському суспільстві? Мене переконували, що не вистачає демократії, прав людини, не вистачає економічної свободи. Однак, я не знаю, чи допоможе верховенство права в тому, щоб українці перестали витрушувати килими з балконів на голови перехожим, щоб в державних установах з повагою стали ставитись до громадян, а вандали перестали псувати ліфти.

Подивіться, як ведуть себе водії відносно перехожих, як поводяться люди при виході з вагонів метро... Тотально в суспільстві спостерігається байдужість до ближнього, індивідуальний екзистенціоналізм та егоїстичне просування своїх власних інтересів.

Дефіцит любові я особливо відчув на всіх рівнях соціальної організації, коли 31 жовтня 2008 року подивився телепередачу «Свобода» на каналі «Інтер». Той день я запам'ятав, оскільки телевізор взагалі не дивлюся, але тоді в одній студії збирався весь політичний «бомонд» – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, і Віктор Янукович. Кожен наввипередки говорив про любов до народу, однак від слів кожного віяло разючим лицемірством.

Я був готовий звинуватити політиків в тому, що вони є моральними виродками, адже не здатні любити свій народ. Пізніше я дійшов висновку, що це не їхня провина, а проблема всього суспільства.

У нашому сучасному українському суспільстві немає культури любові до ближнього на всіх рівнях соціальної організації. Це дозволяє приносити в жертву інтереси сусіда заради власних егоїстичних мотивацій, заради бажання самоствердитись, заради самозвеличення та задоволення своїх споживацьких інтересів. Можна принести в жертву інтереси суспільства, країни, чого і кого завгодно.

Я навів Вам приклади автомобілістів, пасажирів метро, сусідів з верхніх поверхів. Наведу ще один яскравий приклад з київського життя. Вже багато років на Московській площі в районі станції метро «Либідська» ведеться будівництво автомобільної естакади. Все розрите, скрізь бруд. Але ніхто, ані будівельники, ані проектанти, ані місцева влада – ніхто не подбав про пішохода. Як він буде ходити в умовах цієї розрухи? До сліз боляче було бачити красивих українських жіночок на високих підборах, які місили цей будівельний бруд і падали в цю багнюку. Про пішоходів ніхто не подбав, бо їх ніхто не любить. Так само, як і про нас з вами цієї зими в Києві не подбали, вирішивши взагалі не прибирати сніг. Київській мерії було байдуже на киян. Нелюбов до киян дозволила просто розікрасти гроші, що були виділені на прибирання снігу. В підсумку, тисячі людей отримали травми, падаючи на слизькій кризі.

Більшість людей в сучасному українському суспільстві, де немає культури любові, є егоїстами і не навчені любити інших. І якщо вони ще десятки разів змінять януковичів, тимошенків і ющенків на владних посадах, ситуація в країні кардинально не зміниться. Бо, потрапивши на найвищу посаду, нові посадовці так само не будуть любити людей, а дбатимуть виключно про себе. Вони рватимуться до влади лише для того, щоб збільшити власне споживання. Заради власного егоїзму вони принесуть в жертву наші з вами інтереси, спільне благо та інтереси України.

Отож, чого насправді не вистачає? Хіба демократії, верховенства права, боротьби з корупцією? Я глибоко сумніваюся, що саме в цих раціональних інструментах лежить розв'язка. Країні не вистачає культури любові та відповідно вибудуваної масової свідомості.

В основі майбутніх змін та Української Мрії має лежати світоглядний прорив, вибудуваний на доктрині любові.

Чи тільки любові до ближнього нам не вистачає?

Як кажуть, людина може дати іншому лише те, що має сама. Любити ближнього може лише та людина, яка усвідомлено любить себе.

На жаль, любити себе нас ніхто не вчить. Водночас, церква ще й сприяє протилежному ефекту, виховуючи гріховність, недосконалість та рабську недостойність людини.

Відтак, більшість людей насправді не вміє любити себе. А ті прояви «любові до себе», які ми бачимо в суспільстві, – це зовсім не любов, а егоїзм. Це принципово різні речі. В першому випадку йдеться про усвідомлену і безумовну любов до себе – високе почуття. В другому випадку – про низьке споживацьке почуття, близьке до індивідуалізму та жадібності.

Чому, говорячи про Українську Мрію, ми говоримо про духовні світоглядні речі – про любов? Тому що відсутність культури любові в суспільстві не дозволяє вибудувати гармонійну систему відносин і породжує хворе суспільство, яке потерпає від численних вад, а також є нестійким в своєму розвитку. Таке суспільство є непридатним для розвитку і втілення будь-якої світлої Української Мрії.

Потреба в світоглядному прориві на основі культури любові є не лише в Україні, але й за її межами. Сучасний світ є деморалізованим та вкрай бездуховним. Ми сьогодні зіштовхнулися з цивілізацією споживання, в якій матеріальне і матеріалістичне мислення досягло надзвичайно сильного домінування над духовним та ідеальним. Це супроводжується духовним виродженням завдяки поширеності матеріальних споживацьких мотивацій. Тому в сучасному світі необхідно запропонувати конкурентоздатний продукт, який є запитаним в рамках світосистеми. Це є духовний, світоглядний продукт.

Орієнтація України на суспільство любові, на практичну реалізацію в державному та в суспільному масштабі доктрини любові до себе і до ближнього дозволяє формувати і конструювати ідеальний та гармонійний суспільний порядок. На основі такого світоглядного прориву сміливці навіть пророкують формування нової імперії духу, нової якості психоенергетичного суспільства, яке має прийти на зміну інформаційному. Деякі сміливці називають майбутню державу любові обіцяним Царством Небесним на землі, яке визначається не формою, а в першу чергу якістю стосунків між людьми.

Попри всю фантастичність і нереальність побідних прогнозів, реалізація на державному та соціальному рівні доктрини любові є справді можливою і не потребує якихось особливих ресурсів або передумов.

Пропонований світоглядний прорив є надзвичайно простим. Для ілюстрації цього наведу одну притчу, яка днями потрапила на очі.

Якось подорожній пришов до Бога і запитав: «Поясни, що таке рай і що таке ад?». «Добре», - відповів Бог і повів на екскурсію. Вони прийшли в залу, де стояв величезний котел гарячої їжі. Довкола товклися люди, у кожного була довжелезна ложка, їсти з якої було вкрай незручно. Кожен хотів насититися, відтак боявся, що їжі на всіх не вистачить. Вони штовхали одне одного, кричали, взивали, лютували, а інколи навіть спалахували бійки. В підсумку всі були розлюченими, голодними й ненаситними. «Це ад», - сказав Бог.

Пішли вони далі. Прийшли в залу. Там було так само – такий же великий котел з гарячою їжею, такі ж самі довгі ложки. Але люди поводились інакше – допомагали одне одному поїсти: один підтримував ложку, інший допомагав черпати, третій допомагав підносити до рота, четвертого годували. Таким чином, всі були зайняті справою, всі були ситі, довкола царював порядок і гармонія, люди посміхалися і були щасливі. «Це рай», сказав Бог.

«Так, - подумав подорожній, - це так легко створити рай на землі. Але ж хто повірить, що все настільки просто...»

Нова людина

Для розбудови Української Мрії необхідно було дослідити стан теперішнього суспільства. Виявилося, що більшість людей зараз є вкрай нещасливими. А коріння переважної більшості їхніх проблем тією чи іншою мірою криється в нелюбові.

Люди в українському суспільстві не вміють любити себе і не спроможні любити ближнього. Переважно, ці люди невдоволені собою, бо не сприймають себе такими, якими вони є. Багатьом сучасникам, щоб полюбити себе, необхідно виконувати купу умов – наприклад, необхідно схуднути, отримати диплом, підвищення по кар'єрі або кожного місяця купувати коштовний годинник та інші предмети гламуру. Люди масово невдоволені своєю зовнішністю, одягом, оточенням, роботою. Це призводить до нещастя людей – вони не можуть бути впевненими, що їх люблять, якщо вони самі собою невдоволені.

Відсутність усвідомленої любові до себе призводить до появи в людей купи комплексів, страхів, хвороб, хронічної залежності від оцінки зовнішнього середовища, і зрештою, до необхідності постійно самостверджуватися, в тому числі і за рахунок приниження ближніх або показового споживання.

Такі люди живуть в постійних проблемах і творять агресивне суспільство дисгармонії, від якого самі ж і страждають.

Лише полюбивши себе по-справжньому, людина здатна розібратися зі своїми страхами, комплексами, переконаннями і відчувати себе гармонійно у стосунках із зовнішнім світом. Інакше, депресії та поганий настрій лікується шопінгом, алкоголем, тютюнокурінням та іншими засобами, які на час полегшують симптоми, однак не виключають причину.

Традиційна українська трагедія «якщо у сусіда щось краще, аніж у мене» є яскравим проявом того, що українці мало люблять себе і знаходяться у вкрай дисгармонічному моральному й духовному стані.

Мене тішить, що сьогодні вже з'явилося багато літератури та духовних практик, які дозволяють людині полюбити себе – усвідомлено й безумовно. Відтак – гармонізувати себе та свої стосунки з навколишнім світом.

Гармонійні люди, що люблять себе, звільняються від ненависті до навколишнього світу, звільняються від жадібності, від невдоволеності, а також від багатьох хвороб. На сьогодні я зустрів вже достатньо багато людей, які обрали для себе шлях світоглядного прориву, в основі якого – усвідомлена любов до себе і до ближнього. Вони почали досягати якісно нових результатів у житті, в самореалізації та у відносинах зі світом.

В перспективі світоглядний прорив реінкарнує давньогрецькі цінності калакагатії – духовної та фізичної досконалості людини. Врівноваження цих двох сфер сприятиме гармонізації особистості.

Поширення доктрини любові на загальнодержавному, соціальному рівні, зміна освіти і виховання призведе до зміни якості людини, а відтак, і якості суспільних відносин. Поява гармонійної людини ознаменує нову якість буття – люди стануть люблячими, усвідомленими, вільними творцями. Хіба це не є реалізація ідеї про богоподібну людину-творця?

Дивовижно, але футурологи та деякі психологи прогнозують вже найближчим часом появу якісно нової людини. Через любов відбувається розкриття духовного і психоенергетичного потенціалу. Відтак, індивід може вийти на нові можливості управління навколишнім світом через управління своїми психоенергетичними станами та психоенергетичними станами навколишнього суспільства.

Світоглядний прорив в кінцевому підсумку може призвести до реалізації ніцшеанської ідеї надлюдини, однак на якісно іншій ціннісній основі. Нова надлюдина – це любляча подоба Бога-творця на землі. Суспільство любові створюватиме для такої людини умови для вільної реалізації надзвичайного творчого потенціалу кожного. Відтак, майбутнє суспільство – це суспільство спорідненої праці, про яке мріяв Григорій Сковорода. Кожен займатиметься тим ділом, до якого лежить душа. Тобто ділом, яке може робити з любов'ю.

В Українській Мрії Україна є батьківщиною людини нового типу. Гармонійна надлюдина – це основний «продукт» України. В перспективі, навряд чи Україна стане великим виробником товарів – з Китаєм конкурувати важко. Сумнівно, що Україна стане фінансовим центром. Агропромислова перспектива теж не є найліпшою для всієї країни. Однак Україна може запропонувати всьому світові нову якість людини, її виховання, освіти і підготовки. Нова гармонійна людина буде спроможна гідно приймати виклики майбутнього, в тому числі економічні, екологічні й навіть цивілізаційні. Нова людина – це керівники, творці, духівники майбутнього світу. Сьогодні в усіх країнах світу є великий дефіцит таких людей. Відтак, завдяки новій якості людини Україна зможе претендувати на світове лідерство в гуманітарній, політичній і, можливо, цивілізаційній сфері.

Нова організаційна теорія

Реалізація Української Мрії на основі доктрини любові потребуватиме нової організаційної теорії, яка забезпечуватиме досягнення гармонії. Йдеться про необхідність досягнення гармонії у стосунках людей одне з одним, з суспільством, з державою, з навколишнім природнім середовищем. Без нових організаційних підходів це неможливо.

Сьогодні більшість організаційних теорій ґрунтуються на синергетичних підходах, де стан хаосу є відправною точкою, а основним організаційним процесом – самоорганізація. Синергетика практично не розглядає гармонію як стан і як категорію.

Однак, в разі реалізації доктрини любові досягнення стану гармонії на всіх рівнях людського буття стає нашою стратегічною метою.

З огляду на це перспективною виглядає давня але забута організаційна наука під назвою тектологія. Вона була розроблена на початку ХХ століття російським дослідником і вченим Олександром Богдановим. Тектологія забезпечила основу для загальної теорії систем та синергетики. Однак пізніше тектологія була несправедливо забута.

Особливість і цінність тектології полягає в тому, що вона не покладається на процеси самоорганізації, а відводить основну роль в творенні порядку цілеспрямованому вольовому організаційному впливу на систему, на будь-який хаос. Відтак, тектологія відкриває багаті можливості для творення гармонічного стану, пропонує методи та способи конструювання гармонійних систем, поєднань та взаємодій. Вони можуть бути застосовані як до державного механізму, так і соціально-економічних, культурних, освітніх та інших сфер людського буття.

Тектологія відкриває шлях до усвідомленого творення гармонії. Відтак, людина може тектологічно реалізовуватися в якості творця. В цьому, зокрема, може бути розкрита богоподібність людини як свідомого творця гармонії, який здійснює організаційний вплив на навколишній світ.

Після ретельної розробки Української Мрії має бути опрацьована організаційна теорія на основі тектології, оскільки в ній криється механізм досягнення Української Мрії.

Нова економічна теорія

Любов, як не дивно, проявляється не лише в міжособистісних стосунках, але й в економіці.

Криза сучасного капіталізму є кризою цінностей. Ринкова економіка більше не працює для того, щоб задовольняти потреби споживача. Вона працює лише для того, щоб максимізувати прибуток через невпинне стимулювання споживання. Сучасна споживча економіка виховує у споживача все нові й нові потреби, нові запити. Відтак, постійно підтримується стан незадоволеності потреб людини, щоб вона прагнула споживати. Споживча економіка не любить людину.

Прикладів цьому дуже багато. Взяти хоча б постійне оновлення програмного забезпечення. Самі ж виробники програм створюють проблеми щоб переконати споживача придбати нову «удосконалену» версію програмного забезпечення. Для чого кожні два-три роки здійснюють рестайлинг автомобілів? Лише для того, щоб авітвка, якою ви володієте стала застарлою, а ви – змушені купувати нову модель. Те ж саме з усією електронікою – сучасні зразки знімають з виробництва як застарілі, а на їх місце випускають нові, ще «кращі» електронні прилади. І, зрештою, виразним проявом споживчої тиранії є мода, яка є абсолютним споживчим мотиватором.

Чи думає хтось про нас – про споживача, випускаючи нову модель телефону? Навряд чи. Чи дбають про нас банкіри, продавці нерухомості, виробники харчових продуктів? Ні.

Метою сучасної економіки є максимізація прибутку. Споживача ніхто не любить, його просто використовують. Тому любові в сучасній ринковій економіці немає, а її збереження в незмінному вигляді унеможливлює досягнення гармонії.

Радує те, що економічна свобода, накладена на доктрину любові, дозволяє створити можливості для людської самореалізації та щастя. Вже є деякі розробки стосовно того, як можна було б організувати економічну систему на основі любові. Безперечно, організаційний вплив держави і суспільних інституцій має бути сильнішим. А головне, в основу економіки має бути покладений не ринок як самоцінність, не прибуток, а ідеальні цінності – любов до людини, заради якої функціонує економічна система. Відтак, економіка має стати ефективнішою у забезпеченні реальних та усвідомлених потреб людини.

Я глибоко переконаний, що в перспективі доктрина любові та гармонійної економіки матиме загальноцивілізаційне значення. Вона обмежить нераціональне надспоживання, відтак призведе до збереження природних ресурсів, що позитивно позначиться на життєздатності людства.

Нова юридична теорія

Реалізація доктрини любові може якісно позначитися на юридичній сфері.

На сьогодні, в сучасній юридичній науці призначенням права як системи норм є регулювання суспільних відносин. Однак такий концептуальний підхід не забезпечує якісного результату.

В Україні суспільні відносини є вкрай зарегульованими. Ми маємо близько 100 тисяч законів та підзаконних нормативно-правових актів. Однак від цього стан соціальних відносин ще гірший, ніж якби того права не було взагалі. Право стало інструментом створення в суспільних проблем, протиріч та конфліктів. Чому так сталося?

Багато дослідників вважають, що в Україні недосконале законодавство, не вистачає того чи іншого закону. Однак я задаюся питанням, якого закону не вистачає для того, щоб податкова адміністрація перестала щороку вводити нову форму податкової звітності? Невже не зрозуміло, що це створює великі незручності платникам податків?

Якщо законів справді не вистачає, то ті, що приймаються, умисно містять колізії, прогалини та простір для реалізації корупційних схем та правопорушень.

Можливо, не вистачає якісних законів? Однак всі правила досконалої нормотворчості давно відомі юридичній науці. Чому ж тоді вони не використовуються?

Насправді, причина неефективності права полягає в тому, що правове регулювання позбавлене мети. Мети немає, адже немає й такого юридичного поняття, як гармонія. Відтак, правове регулювання здійснюється не заради загально соціального якісного результату, а власне заради регулювання як такого і задоволення суб'єктивних інтересів законодавця.

Інколи правознавці відчувають брак гармонійності в правовідносинах і пропагують концепцію природних прав та верховенства права. Йдеться про те, що метою правового регулювання є забезпечення природних і невід'ємні прав людини, її свободи, недоторканності, здоров'я і життя. Однак чи всі сфери суспільного життя можна привести до ладу на основі цих ідей? Ні! Щорічна зміна податкових відомостей аж ніяк не порушує наші з вами природні права. Так само, як не порушують їх величезні черги в будь-якому державному органі на прийомі громадян, або надмірно складні адміністративні чи судові процедури. І нажаль, «верховенство права» не здатне якісно змінити ситуацію в правовому регулюванні.

Реалізуючи Українську Мрію, в основу права має бути покладена любов до людини. Право, засноване на любові, відповідатиме високим моральним критеріям, які висуваються в природно-правових концепціях праворозуміння. Таким чином, метою правого регулювання є гармонійна організація суспільних відносин

Взявши за основу концептуальний підхід любові, відразу все стає на свої місця. Навіщо змінювати щороку податкову звітність? Хіба це прояв любові до податкоплатника? Навіщо ускладнювати юридичні процедури? Навіщо створювати завідомо несправедливі правила?

Правове регулювання має здійснюватися з любов'ю до людини, яка буде учасником відповідних правовідносин. Тоді право досягатиме найвищого результату – суспільної і правової гармонії.

Українська Мрія як основа цивілізаційного проекту

Підсумовуючи, скажу, що Українська Мрія в моєму розумінні – це якісно новий ідеальний державний, політичний, економічний, соціальний і правовий порядок, заснований на практичній реалізації доктрини любові. В основі Української Мрії лежить світоглядний прорив, який має вивести людське буття на якісно новий рівень. Відтак, порядок, заснований на любові, може претендувати на роль нового цивілізаційного проекту.

Практична реалізація доктрини любові до себе і до ближнього в усіх сферах людського життя призведе до того, що краса, досконалість, гармонійність української реальності стане взірцем для майбутнього світу і прикладом для наслідування сусідніми народами.

Пропонована система має багато спільного із західноєвропейським порядком, який мені пощастило досліджувати на прикладах Бельгії, Франції та Великобританії. Саме з цим порядком я пов'язую поняття «європейськість» – в основі його лежить турбота про людину та її комфорт. Державні структури, право, суспільні відносини забезпечують людині максимальну свободу, зручність та комфортність буття в усіх сферах. Чи у стосунках з державними органами, чи при переході через дорогу, чи при купівлі продуктів, чи в системі соціального захисту – скрізь відчувається практична турбота про людину. Однак, чимдалі дужче європейський порядок втрачає свої світоглядні засновки, лишаючи лише зовнішні форми. Отож уже найближчим часом може виникнути необхідність переняти цивілізаційну естафету в Західної Європи. Україна має бути до цього готова, щоб виконати роль «ноєвого ковчегу» європейської цивілізації.

Згідно прогнозів, у разі реалізації цивілізаційної моделі на основі доктрини любові, Україна вже найближчим часом стане духовним провідником Східної Європи, СНД і, ймовірно, лідером нового світопорядку.

Можливо, не дарма багато футурологів пророкують появу вже найближчим часом нової духовної держави, світоглядного виміру і цивілізаційної трансформації.

Цивілізаційний вимір Української Мрії може бути досягнутий завдяки духовно-світоглядній експансії України. Лідерство країн і народів в історії завжди досягалося завдяки виходу за межі свого існування, завдяки експансії. Однак експансія України в майбутньому не може і не повинна бути військовою чи носити інші деструктивні форми. Лише інформаційний і духовно-світоглядний вплив України забезпечуватиме їй роль геополітичного лідера, а сусіднім народам – конструктивний результат.

Україна має стати «Новим Єрусалимом» на противагу «Третьому Риму» та неоліберальному світові. Я думаю, різницю ви прекрасно відчуваєте.

Реалізація Української Мрії та світоглядної експансії України забезпечить їй повноцінну суб'єктність на політичній арені світу, відтак конфлікт між Заходом і Сходом буде знято. Геополітична стратегія Києва стане самостійною, самодостатньою і націленою на реалізацію Української Мрії в її цивілізаційному вимірі. Вектор майбутнього геополітичного впливу України може ґрунтуватися на «Чорноморській доктрині» Юрія Липи і простягатися з Півдня на Північ.

Реалізація такого геополітичного напряму дозволяє Києву через століття відновити свій вплив на території колишньої Київської Русі і навіть далі.

На завершення, ще декілька узагальнень. Українська Мрія – це світоглядний прорив на основі доктрини любові, який призведе до появи «Імперії Духу», гармонізації суспільних відносин і забезпечення щасливого буття для людей.

Почати реалізовувати Українську Мрію – дуже просто. Необхідно кожному почати з себе, звернути увагу на своє ставлення до себе і до оточуючих – в побуті, транспорті, на роботі і навіть у сім'ї. Кожен може похвалити себе, притримати двері перед людиною, яка йде слідом, посміхнутися незнайомому перехожому – не варто економити на проявах любові. Гармонізувавши своє життя і навколишнє середовище кожен може відчути перші ознаки втілення Української Мрії.

І нехай Німеччина буде країною дисципліни і якості, Франція – краси й витонченості, Британія – стриманості й традицій. Я вірю, що дуже скоро Україна займе своє місце в світі в якості країни любові й гармонії.

Ось, власне кажучи, і все, хоча Українська Мрія не має меж.

Дякую вам за увагу.

 

УЧАСНИКИ ДИСКУСІЇ

Лівінський Володимир

Координатор світоглядно-ідеологічного
напрямку ЦРС, модератор

Карпенко Людмила

Шеф-редактор Інтернет-видання
«Народний вісник»

Толкачов Олексій

Голова Громадського комітету національної безпеки України

Мінін Олександр

Старший партнер юридичної фрми "КМ Партнери"

Харченко Ігор

Директор Центру розвитку суспільства

Шульга Наталія

виконавчвчий директор "Українського наукового клубу"

Авдюшкін Олександр

Психоісторик
(нормативні соціально-економічні моделі)

Гончар Анатолій

 

Мурін Дмитро

Підприємець

ОБГОВОРЕННЯ

Лівінський Володимир.

Шановні пані та панове, ми продовжуємо наш семінар у форматі запитань і відповідей, а потім - у форматі дискусій. Будь ласка хто бажає перший? Прошу.

Карпенко Людмила.

Я почну з такої невеличкої історичної довідки, щоб дати зрозуміти, про що я хочу задати питання. Історично відомо два духовних міста. Одне створював ще Платон у свій час – Місто Сонця, яке проіснувало не більше 20 років, і його знищили сусідні держави. Є таке духовне місто як Ауровіль, і воно було духовним доти доки був живим Шрі Ауробіндо, який його заснував. Також є два історичні приклади. Вашингтон написав свого часу дуже якісну конституцію, створив майже ідеальну державу, однак зараз вона фактично виродилась, і в першу чергу в духовному плані. Те ж саме сталося і з Радянським Союзом, в основу якого була покладена практично ідеальна ідеологія. Отож, я бачу проблему в тому, що лідери, які беруть на себе відповідальність вести за собою народи, самі не дотримуються основоположної ідеології, а вважають, що для них окремий якийсь закон існує. Яким чином на вашу думку можливо вирішити цю проблему при реалізації Української Мрії? Чи є вже якісь конкретні пропозиції? Чи можна якісь приклади з цього приводу? Дякую.

Толкачов Олексій.

Дуже дякую за актуальне питання. Я думаю, що наводити якісь приклади зараз рано, оскільки я ще не бачив реальних соціальних систем, збудованих на любові до ближнього. Але я вважаю, що при реалізації пропонованої моделі можна елементарно від слідкувати, чи чиновник на своїй посаді керується любов’ю до ближнього, свого народу і країни, чи ні. І жодні обіцянки по телебаченню не введуть суспільство в оману. Але поки що у нас все зовсім інакше – поки що відсутність любові до народу, до батьківщини, до ближнього не є вагомим аргументом для того, щоб прибирати людину з посади в державному апараті.

Днями бачив по телебаченню, як чиновник Київської міськдержадміністрації по-хамськи облаяв журналіста і викинув його мікрофон у смітник. Наскільки треба не любити, зневажати журналіста, людину, щоб так ганебно з нею повестися?!

Я переконаний, що якщо людина говорить про «любов», а сам діє як остання свиня, то це буде відчутно. І на такому громадському діячі, державнику або політику відразу необхідно ставити хрест.

Однак щонайперше суспільство має почати оцінювати політика за критерієм його любові до людей, до ближнього, до суспільства, до народу, до України, до держави. Любов має стати критерієм оцінки державного діяча на займаній посаді. Тоді можна буде захистити і державу, і суспільство від появи на вищих щаблях влади моральних деградантів, які зводитимуть ідею нанівець. На приклад, багато політиків і олігархів дозволяють собі їздити а дорогих автомобілях в нашому жебрацькому суспільстві. Цим вони виражають свою зверхність, нелюбов до оточуючих. Однак з юридичної точки зору або з політичної ми не можемо пред’явити за це жодних претензій будь-якому посадовцю. Він що, порушив якісь права? Ні. Він порушив закон? Ні. Хоче собі купити – купує. І хай далі займає високу посаду…
Так буде до тих пір, доки любов до ближнього не стане критерієм для просування по соціальній драбині.

Відтак, відповідаючи на Ваше запитання, я вважаю, що в самій системі, збудованій на доктрині любові до ближнього, будуть закладені запобіжники від деградації. Вони будуть виражені як в світоглядних формах, так і в організаційній, економічній та правовій площинах.

Лівінський Володимир.

Тобто, щоб уникнути впливу, як було сказано, «гнилих людей» можна за допомогою тектології розвинути певні організаційні механізми, які в суспільстві будуть унеможливлювати або ускладнювати їхнє просування на верхні щаблі соціальної ієрархії. Тоді я задам в продовження своє запитання. Можливо, для того щоб такі організаційні механізми знайти і розробити, то можливо варто проводити комп’ютерні моделювання? Тобто створити, змоделювати уявний соціум, таке середовище, де задано всі позитивні й негативні передумови, правила поведінки, а потім відстежити, як такий соціум буде розвиватися. Це дозволило б зробити висновки.

Толкачов Олексій.

Слушне запитання.

Цілком підтримую Вашу думку. Я хотів би застерегти проти зведення духовних ідей до примітивного рівня. Часто, коли серед українців йдеться про духовність, складається враження, що необхідно відмовитися від якихось технологічних досягнень, натомість засісти десь там в землянках та хатах під солом’яними стріхами і по 15 годин на добу медитувати. Абсолютно ні. Всі сучасні науково-технічні розробки мають використовуватися на благо в суспільстві. Спілкуючись з Інститутом кібернетики Київського університету Тараса Шевченка, я дізнався, що рівень розробок кібернетики дозволяє прорахувати за допомогою комп’ютерів найскладніші суспільно-організаційні завдання. В тому числі й ті, про які Ви говорите.

На жаль, поки що такі завдання ніхто не ставить, тому що ніхто не опікується створенням гармонійної системи. Водночас, Ви правильно згадали про тектологію – загальну організаційну науку. Сутність тектології полягає в тому, що будь-який організований комплекс є завжди чимось більшим ніж просто сукупність його елементів. Побудована церква з архітектурним рішенням, є значно більшим ніж просто купа цегли, цементу і піску. Відтак, результатом організації має бути зменшення протиріч в системі, збільшення конструктивних взаємодій.

Чим краще ми організуємо соціальну систему, тим менше в ній буде протиріч всередині, тим гармонійніше проявлятимуть себе активності, поєднуватимуться елементи в системі. Безперечно за допомогою комп’ютерних технологій та прорахунків ми можемо забезпечити моделювання ідеальної соціальної системи. Лише треба озброїти науку Олександра Богданова новітніми науковими методами.

Лівінський Володимир.

Дякую. Будь ласка.

Олександр Мінін

Трохи в продовженні попереднього питання, хочу спитати про співіснування та про можливий розвиток суспільства любові у його співставленні з теперішнім суспільством. Ваші пропозиції співзвучні з християнством. Принаймні, аналогічні думки висловлюють ті, хто говорить, що Бог є любов. В чому тоді відмінність між Вашими пропозиціями та релігійними течіями в сучасному суспільстві? Також я вважаю, що в нас вже були стани, навіть в Україні, коли суспільство керувалося цими почуттями гармонії, поваги до ближнього. Наприклад, під час Помаранчевої революції на Майдані! Я не говорю про організаційні питання, але, мабуть, всі відчули стан піднесення, коли кожен намагався робити для ближнього щось і не цікавився про особисту вигоду. Звісно, то був особливий стан, який довго втримувати не вдається. В повсякденному житті такої напруги в суспільстві не вистачає. Навіть якщо хтось переконується в необхідності любити ближнього, то суспільство навпаки навертає до іншого. Суспільство не мотивує до такої поведінки, а саму таку людину не сприймає, або сприймає дуже вузька аудиторія. Загал буде дивитися на таку «люблячу» людину як на якогось жебрака, ця людина не сприйматиметься, як успішна. І як їй бути в реальному житті? Уявімо собі, що хтось звертається до всього суспільства про допомогу. Як то часто буває – у когось хтось захворів… Так от, як для себе вирішувати питання любові до ближнього в цій ситуації? Як допомагати? Якщо всім допомагати, умовно кажучи, роздати всі гроші, закрити фірму і йти допомагати медбратом чи щось подібне. Начебто, в якій ситуації комусь правді допоможеш. Але в довгостроковому плані це, мабуть, буде гірше, адже за такого принесення себе в жертву порушиться особистий баланс із зовнішнім суспільним оточенням. Тим більше, як бути в нашому перехідному суспільстві, коли є такі індивіди, які мають гіпертрофовану повагу до себе і нехтують всім навколишнім світом – відходять і від гармонії, і від любові? Ви згадали чиновника, як приклад, який їздить на авто за двісті-триста тисяч. Всі розуміють, що він його не заробив. Як можна його любити? І ще питання, яке мене хвилює. Оці люди, які осягають любов і починають жити в гармонії в сучасному світі, вони наче краплини. Чи не здаються Вам такі люди схожими на першохристиян? В чому Ви бачите опору для цих людей, які вже починають йти шляхом любові? Дякую.

Толкачов Олексій.

Я дуже дякую Вам за порівняння з початковим християнством. Я ж чому не чіпав під час доповіді релігії і церкви? Тому що ідея любові насправді була принесена Ісусом Христом дві тисячі років тому назад, а потім на всій цій ідеології спаразитувала церква як інституція, яка надзвичайно сильно перекрутила вчення.

Я оцінював, як церква може відреагувати на масове поширення доктрини любові й гармонії в загальнодержавному масштабі. І дійшов вкрай невтішного висновку, що церква буде реагувати негативно. Пояснюю, чому. Справа в тому, що ключовий момент доктрини любові полягає в необхідності навчитися усвідомленій любові до себе, на противагу егоїзму. Однак церква якраз є тією інституцією, яка століттями вчить нас не любити себе. Навпаки, церква займається вихованням приниженого стану у людини, постійної неповноцінності, пригніченості, гріховності, коли людина нічого не може, адже обтяжена первородним гріхом. Людина зводиться до рівня негідного раба – хіба таку любити можна?! Церква цілеспрямовано перекреслює будь-які підстави для того, щоб людина сама себе полюбила.

Інша справа, якщо говорити про доктрину любові, яку ніс Ісус Христос. Він намагався розкрити людям очі на те, які дива творить любов, які горизонти відкриває…

Однак за дві тисячі років любов настільки забалакали, що сучасне суспільство взагалі не розуміє,  що це таке. Глибина розуміння втрачена. Чому ж воно так сталося?

Любов є одним з найважливіших інструментів у світобудові. Однак, особисто в мене складається враження, що якісь невидимі сили намагалися цю надзвичайно велику силу, цей інструмент сховати від людей. При чому сховати, помістивши на найвидніше місце. Всі фільми – про любов, всі пісні – про любов. Але хіба це допомогло людям осмислити те, чим є любов, і яку роль вона може зіграти в розвитку людства?

Вертаючись до Вашого порівняння з першохристиянами, не хотілося б обмежуватися одним релігійним вченням. Бог є любов практично в усіх релігіях. І обмеження наших поглядів християнством призведе до обмеження наших можливостей.

Далі я б хотів сказати про Майдан 2004 року. Справді, людей єднало відчуття взаємодопомоги. Це виглядало, як практична реалізація любові до ближнього. Однак, не любов до ближнього була першопричиною такого стану. Натомість, в основі солідарності та єднання була спільність мотивацій та спільність ворога. Якщо пригадуєте, то багато людей виходили на Майдан проти Януковича. І за Ющенка, зрештою, голосували тому, що люди були проти Януковича. Люди були пригнічені тим, що обмежили їхнє право вільно обирати владу, право на демократичний устрій. Це створювало таку достатньо щільну спільноту, де внутрішні зв’язки будувалися на ідейній взаємопідтримці та ідейному протистоянні ворогу.

Нам не потрібні вороги, щоб об’єднувати людей на основі любові. Любов має бути усвідомленою до себе і до ближнього. Тобто, необхідно, щоб людина усвідомлювала, чому вона так відчуває.

Ви вірно зазначили про те, що важко відразу перебудувати свідомість і налаштуватися на любов. Однак Україна має дуже непогані шанси реалізувати національну ідею у вигляді доктрини любові. Я глибоко переконаний, що за цим майбутнє. На те є дві причини. По-перше, свідомість українців на сьогодні ще не остаточно зіпсована матеріалістичною цивілізацією неолібералізму, про яку йшлося на попередніх семінарах. По-друге, в світосприйнятті українців велику частину займають сфери серця і духовності.

Підтвердження цьому я отримав зовсім нещодавно. Ви часто зустрічаєте заклики про допомогу від хворих дітей, що помирають. Для їх порятунку необхідно збирати величезні суми коштів – по 100 чи 200 тисяч євро на лікування. Я з сумом дивився на такі оголошення, бо зібрати таку суму в нашому жебрацькому та ще й жадібному суспільстві мені здавалося неймовірним.

Нещодавно захворіла донька моїх добрих знайомих. До мене звернулися й попросили про інформаційну допомогу. Вдалося задіяти інформаційні розсилки, Інтернет-видання «Українська правда» розмістила баннери. І знаєте що? Неймовірно, але необхідну суму для початку лікування зібрали за два тижні! Суспільство настільки жваво відгукнулося, що мене це вразило просто до сліз. Багато великих пожертв – анонімні. Люди жертвують без бажання самоствердитись або задовольнити власну гординю. Люди з щирим серцем допомагають ближньому!

Є багато інших прикладів, де люди не усвідомлено проявляють любов до ближнього.

Наприклад, автомобілісти одне одного пропускають на дорозі, пасажири уступають одне одному місця… Прикладів багато. Це свідчить про те, що в суспільстві є набагато більший потенціал взаємодопомоги і любові до ближнього, ніж може здатися на перший погляд.

Тепер у відповідь на Вашу репліку стосовно чиновників. Особисто в мене раніше була страшна ненависть до чиновників. Ну хіба ж можна любити політичних  виродків, які паразитують на тілі країни!? Але, зрештою, коли я сам для себе почав усвідомлювати важливість любові, я зрозумів, що любити можна навіть поганих політиків, які їздять на надзвичайно дорогих автомобілях. Лише подивіться на них! На їхній дорогий «мерседес» або «майбах». Люди, які їздять в таких автівках, в своїй більшості – нещасні люди. Вони мають багато комплексів, невирішених страхів. Вони не люблять себе такими, якими вони є. І вони не впевнені, що навколишній світ буде їх любити, якщо в них не буде «мерседеса», швейцарського годинника або високої посади. Все це – умови, щоб бути задоволеним собою та отримувати необхідну любов. Зрозумівши це, вдалося переглянути своє ставлення до українських політиків і не тільки до них. Їх треба жаліти, але аж ніяк не ставитись до них з презирством.

Зрештою, тих, кого Ви хочете змінити, требу спочатку полюбити. До речі, радив би звернути увагу на статтю психоенергетика Майї Шахової на «Українській Правді» під назвою «Навчитися любові» (http://life.pravda.com.ua/columns/4b2a38ac857b2/). Вона якраз зазначає, що в сучасних умовах перед українцями стоїть велике випробування – навчитися любити політиків. Але насправді треба навчитися любити не тільки політиків! Любити треба всіх і кожного! Тоді я думаю, що за певний час в нас з’являться інші політики, адже суспільство зазнає якісних змін на рівні ціннісних орієнтирів.

І ще раз дякую Вам за порівняння із першохристиянами. Вони змінювали світ своєю вірою. Так само, зміна власного ставлення до світу сьогодні – це ті реальні зміни, які може здійснити кожен, не дочікуючись глобальної перебудови на рівні всього суспільства, держави або цивілізації. І результат буде відчутним в першу чергу для вас!

Володимир Лівінський.

Дякую. Два слова хочу додати від себе стосовно суспільства. Ми говорили про те, наскільки брудно в під’їздах, які бувають неввічливі водії. Але, з іншого боку, дійсно ми знаємо багато прикладів того, коли люди виявляють свою любов. Я хочу невеликий приклад, який стався годину назад. Я йшов сюди на наш семінар по вулиці Круглоуніверситетській, а назустріч мені йшла дівчина. І буквально за півтора кроки від мене, вона мені посміхнулась і сказала: «Гарного Вам дня!», хоча я її перший раз в житті бачу! Оскільки я також був налаштований позитивно, то я також посміхнувся і сказав «Дякую! Вам також!» І ми пішли далі, кожен своєю дорогою. Але вже із зовсім іншим настроєм обоє. Тобто дійсно такі речі в суспільстві є, хоча в мене таке трапилося вперше. Я сподіваюся, що не востаннє. І я справді погоджуюсь, що потенціал нашого суспільства до любові великий.

Ігор Харченко.

Я хочу торкнутися практичної площини. Скажімо, уявімо собі, що ідея сподобалась, і доктрину любові вирішили впроваджувати в життя. Відтак, є декілька питань.

Перше. Ви згадували про те, що в гармонійному суспільстві повинен бути більший організаційний вплив держави. Добре знаючи, наскільки сьогодні великий вплив держави в нашій країні, мені хочеться, щоб він був менший. Тобто хочеться дерегуляції. Тому я прошу уточнити, що малося на увазі під організаційним впливом. Думаю, це дуже важливо як для розуміння, так і для сприйняття.

Друге. Це те, що свого часу усвідомила Індія, яка здобула незалежність, відмовившись від збройного спротиву. По суті суспільство демонструвало один із аспектів мудрої любові, в тому числі до свого колонізатора. Але, здобувши незалежність, все одно починається війна з Пакистаном, і Махатма Ганді, який привів Індію до незалежності шляхом відмови від насилля, сказав, що треба взяти зброю в руки і йти захищати свою країну. Тобто, яким чином доктрина любові буде захищати себе? Чи в окремій країні, чи в світі.

Олексій Толкачов.

Стосовно організаційного впливу держави. Я маю уточнити один принциповий момент: сьогодні немає організаційного впливу української держави. Натомість вплив є суто дезорганізуючим. Він лише примножує кількість протиріч в системі. Тому, є величезна відраза до будь-якого втручання в суспільні справи з боку держави. Якщо ж відштовхуватися від тектологічної позиції, то організаційний вплив держави має бути спрямований на збільшення гармонії в суспільстві. Зокрема, у сфері перерозподілу суспільного багатства, у сфері виховання, освіти людини, науки, транспорту та в інших сферах.

Я думаю, що держава має бути безпосередньо залучена до масштабної перебудови суспільно-правових відноси на основі доктрини любові, а також має бути експортером відповідних світоглядних і організаційних форм на світовій арені.

Певною мірою, можна провести аналогію з неолібералізмом або комунізмом. Отримавши поширення в якійсь одній країні, ці ціннісні системи почали поширюватися за її межі, претендуючи на глобальний характер. І якби кожна з цих ідеологій не почала загнивати в материнській країні – неолібералізм в США, а комунізм – в СРСР, то ці ідеології могли б мати непогані позиції в сучасному світі.

Доктрина любові може і має бути інтернаціональною. Експортувати її за межі країни можна, в тому числі, використовуючи державні інституції. Звісно, йдеться не про сучасну українську державу…

Відповідь на друге запитання – захищати себе, але як? Можливо й справді, добро в сучасному світі має бути з кулаками. З погляду сучасного світогляду, природнім буде виглядати те, що в якийсь критичний момент для стримування іноземної навали або відстоювання своїх власних інтересів така країна загальної любові візьметься за зброю і піде воювати. Однак, я допускаю, що виховання людини в дусі любові відкриє нові психоенергетичні можливості, коли можна буде впливати на інші держави, на потенційного ворога, не застосовуючи зброю. Йдеться про психоенергетичну зброю, яка просто буде розводити інтереси противників різними шляхами. Попри всю її неймовірність, я переконаний, що за нею – майбутнє. До речі, про те ж саме йдеться у фантастичному романі Айзека Азімова «Академія» («Foundation»). Автор описує декілька способів досягнення державного лідерства – завдяки науково-технічному прогресу, релігійному домінуванню, торгівельно-економічній ініціативи. Однак лідерство майбутнього автор відводить психоенергетичним методам. Є достатньо багато футурологічних свідчень, що майбутня доба буде психоенергетичною. Відтак, ядерна зброя не знадобиться.

З іншого боку, як захищати інтереси? Я вважаю, що це необхідно здійснювати превентивною експансією, яка має носити духовно-світоглядний характер. Якщо ми будемо експортувати в сусідні країни наше світобачення і доктрину любові, то ми будемо захищені від їхньої агресивності – загроз не буде. Також, хочу зазначити, що країна має виявити свою спеціалізацію в глобальному світі, тоді вона буде захищена від агресії. Прикладом може бути Швейцарія, яка завдяки своїй спеціалізації світового банку неодноразово уникала агресії з боку сусідів. Яка геополітична спеціалізація України? Поки що ми «виробляємо» танки, політичну нестабільність та популярних на весь світ українських дівчат. Все. Однак, в перспективі ми можемо і маємо переорієнтуватися на «виготовлення» духовно і психічно досконалої людини. Українські люди мають стати брахманами та кшатріями майбутньої доби. І такі люди будуть запитані в усьому світі.

Українська «надлюдина» буде здатна ефективно реагувати на виклики реальності, відтак, їх можуть запрошувати в різні країни для ефективного менеджменту, як колись варягів запрошували на Русі. Світоглядна прогресивність зробить Україну генератором світового менеджменту. Якщо ми отримаємо духовну й інтелектуальну першість в світі, цього буде достатньо для отримання гарантій безпеки.

Володимир Лівінський.

Дозволю собі коментар стосовно організаційного впливу держави. Дійсно, вплив нашої держави далекий від любові. Я, часом, подорожую за кордон. І, мабуть, ті хто також подорожує, погодяться зі мною, з моїм спостереженням, що коли прилітаєш у Бориспіль, то виникає зовсім інше почуття. Коли ти йдеш втомлений після літака на вихід, а до тебе підходить митник і питає, чи везете ви подарунки, то відразу хочеться відповісти: «Вам цього разу нічого не взяв». При цьому жодного відчуття любові немає… І в закордонних іноземних аеропортах можна дуже просто відрізнити вихідців з колишнього Радянського Союзу. Не залежить від того як вони одягнуті, в них це в очах, очі у них затравлених звірів.

Олексій Толкачов.

Володимире, якщо вже Ви згадали про різницю із закордонням, то дозвольте короткий коментар. Велика кількість наших емігрантів в Європі та США зазначає, що за кордоном між людьми немає таких близьких стосунків і такої дружби, як у нас в країні. Немає, кого про допомогу попросити, немає до кого ввечері прийти або навіть пляшку горілки випити. Відтак, наші співвітчизники сумують за таким рівнем стосунків, який вони мали на батьківщині.

Я намагався зрозуміти, чому існує така різниця в соціальних зв’язках у нас, і у них – на Заході. І дійшов наступного, що причина в якості суспільства. На Заході – суспільство дружнє, а у нас – вороже. Тому для виживання в ньому, необхідно створювати найближче дружнє коло з близьких друзів. Це питання виживання. Необхідний друг з машиною, який допоможе щось перевезти, потрібен друг, який вирішить проблеми в міліції, потрібен друг-пожежник, друг-медик, друг-директор школи, друг, який зможе позичити гроші. Тому й кажуть, що багато проблем вирішуються «в сауні» - тобто на дружньому рівні. За часів Радянського Союзу були необхідні ще й друзі, які діставали з-під прилавку продукти…

Натомість, у Західному суспільстві немає ворожого суспільства. Стороння людина буде з вами однаково люб’язна, чи то продавець в магазині, чи контролер в автобусі. В Українському ворожому суспільстві для виживання необхідне створення близького дружнього кола – зв’язків. У західному суспільстві в цьому немає жодної потреби.

Володимир Лівінський.

Дякую. Будь ласка наступне запитання.

Наталія Шульга.

У мене дуже коротке питання. Оскільки Ви є противником матеріалістичного світогляду, наскільки я зрозуміла з Вашої лекції, то, будь-ласка, поясніть різницю між комфортом і покращенням життя людей.

Олексій Толкачов.

Я не зовсім зрозумів, яким чином це відноситься до матеріалістичного світогляду.

Наталія Шульга.

Ваша доктрина спрямована на покращення життя людей. Отож яка роль матеріалістичного комфорту та ідеального в житі людини?

Олексій Толкачов.

Зрозумів, відтак спробую пояснити. Сучасний світ спрямований на забезпечення матеріальних потреб людини. Але він нездатний вирішити духовні, світоглядні проблеми людини. Тому часто можна зустріти індивідів, які живуть в комфорті, користуються всіма благами цивілізації, грошей не рахують, але не можуть вважати себе щасливими людьми. Вони пригнічені, невдоволені. Коли дивишся на таких людей, то задаєшся питанням – чи зробив науково-технічний прогрес їхнє життя щасливішим? І відповідь однозначна – ні. Тому що націленість сучасної цивілізації на технічне створення комфорту не дозволяє досягти людині духовної гармонії з навколишнім світом.

Я не противник матеріалістичного світу. Але вважаю, що в сучасному світі стався катастрофічний перекіс на користь матерії, в той час як духовний розвиток виявився на задвірках цивілізації. Баланс двох складових – матерії і духу – необхідно буде відновити в майбутньому світі.

Наталія Шульга.

І на підставі цього Ви критикували західні країни, зокрема США.

Олексій Толкачов.

Так, критикував і продовжуватиму критикувати, адже духовне наповнення життя людей там є мізерним, так само, як і в Європі. І я про це часто розповідаю на прикладі Бельгії – там ідеальна соціальна система, розвинена і гармонізована економіка, достатньо ліберальних свобод, ідеальні дороги, ідеальні школи, ідеальні житлові будинки… Мені хотілося б наслідувати Бельгію в облаштуванні України. Але! В такій ідеальній країні як Бельгія ледь не половина молоді у віці до 25 років не відчуває себе щасливою та сидить на антидепресантах! І це є криза духу. Вони матеріально забезпечені, все досконало, все надзвичайно класно, все дозволено, але немає духовних орієнтирів, немає, чого прагнути! На жаль, і ті люди в Україні, які почуваються забезпеченими, не є щасливими. Вони часто жаліються на проблеми з коханими, на непорозуміння, на образи на світ, на конфлікти з батьками…

Таким чином, я хочу від  Української Мрії значно більше, ніж створення ідеального державного механізму, досконалої правової, економічної, транспортної системи, соціального забезпечення тощо. Я вбачаю, що Українська Мрія має дати людям свободу та наблизити їх до щастя. І матеріальний комфорт є не єдиною його передумовою.

Володимир Лівінський.

Дякую. Наступне запитання.

Олександр Авдюшкін.

Хочу зазначити, що з приводу математичного моделювання соціальних систем, то такі роботи проводились. І сподіваюсь, що ми матимемо змогу розгорнуто розглянути їхні результати. Справа в тому, що запропонована Вами Українська Мрія, на жаль, не працює. Справа в тому, що необхідно не лише суспільство організувати, але й створити відповідну ієрархію управління. Як її будувати? За принципом, хто більше любить? Але ж той, хто більше любить, той більше віддає, жертвує своїми інтересами. Відтак, будувати ієрархію на основі любові навряд чи вдасться. Але в цілях збільшення інтегрованості суспільства, збільшення дієздатності суспільства Ваші ідеї цілком доречні. А питання моє стосується мрії та мети. Розмежуйте, будь-ласка, ці два поняття.

Олексій Толкачов.

Можу дуже довго з Вами сперечатися, що суспільна організація на основі любові не спрацює. Однак, я думаю, важливіше зробити ремарку стосовно того, що любов до інших вимірюється жертвою. Це глибоко помилкове твердження. Часто людина, приносячи себе в жертву, проявляє не любов, а власну гординю. Жертовне розуміння любові не залишає місця усвідомленій любові до себе. А той, хто не вміє любити себе, не здатний любити інших.

Тепер перейду до Вашого важливого запитання стосовно мрії і мети.

Є твердження, що мріяти про досяжні речі не можна. Адже з досягненням такої мрії наступає розчарування, пустота та дезорієнтація. Мрія завжди має бути утопічною, недосяжною. Але, вона має спиратися на алгоритм досягнення, який включатиме мету, цілі та завдання.

Відтак, досяжною має бути мета, а мрія має бути ідеальним орієнтиром. Вона завжди має залишатися попереду.

Олександр Авдюшкін.

Тоді я запитаю так. Чи можливо знайти якийсь зовнішній суб’єкт, який стане чинником організації та зменшення ентропії всередині системи? Тобто, що є антиподом даної мрії? Що може бути уявним ворогом Української Мрії? Можливо, саме антипод, якийсь ворог дозволить згуртувати суспільство довкола Української Мрії?

Володимир Лівінський            .

Ворогом любові є ненависть.

Олександр Авдюшкін.

Тоді як можна любити людину, яка є носієм ненависті?

Олексій Толкачов.

Любов до ворога полягає в тому, що ми не прагнемо його знищити в концтаборі, а воліємо його перевиховати і зробити другом. При цьому, поважаємо його священну свободу світогляду.

Однак, Ви правильно вказали, що поширеним мотивом для зменшення ентропії в соціальній системі є наявність зовнішнього ворога. Це той чинник, про який писав Фрейд – почуття ненависті. Цей спосіб гуртування є найпростішим – визначити ворога та влаштувати полювання на відьом. Але я глибокого переконаний, що об’єднання «проти» завершиться тим самим, чим скінчив Третій Рейх та Радянський Союз. Необхідно гуртуватися «для», а не «проти».

Анатолій Гончар.

Дозвольте задати наступне питання. В центрі сьогоднішньої дискусії опинилося щастя конкретної людини або стан суспільства як сукупності таких індивідів. Але ніхто не згадує про визначну роль людини у Всесвіті. Тому я хочу наголосити на тому, що людина є провідником любові. Вона містить необмежену кількість любові, яку може передати Всесвіту. Вона ніколи не виснажиться, бо чим більше любові віддаєш, тим більше маєш.  Отож я хочу запитати Вашу думку щодо місця людини у Всесвіті.

Олексій Толкачов.

Дякую за важливе і, водночас, складне запитання. Ризикую залишить незрозумілим, адже теми любові, взаємодії людини з всесвітом є нетрадиційними для суспільно-політичного дискурсу.

Я вірю в те, що людина є богоподібною сутністю завдяки своїй здатності проявляти любов і творчість. На жаль, сьогодні ці здібності в масах дуже погано розвинені. Це дає мені підстави вважати, що реалізація Української Мрії на основі любові відкриє нові можливості людини – відкриються здібності богоподібної надлюдини. Нарешті, станеться те, про що Ви говорите, – людина нарешті стане провідником любові у Всесвіті.

Олександр Мінін.

Дозвольте в продовження Вашого вислову про схильність суспільства до збільшення внутрішньої ентропії за відсутності зовнішнього організуючого чинника. Логічно тоді припустити, що саме по собі суспільство існувати не може, а любов є засобом організації системи… Тоді де зовнішній організуючий чинник? Чи не йдеться в даному контексті про Бога?

Олексій Толкачов.

Дякую за цікаве запитання. Справа в тому, що «зовнішність» організуючого чинника є досить умовною. В цьому контексті не варто розуміти якусь фізичну зовнішність. Натомість, зовнішнім є вплив такого суб’єкта, який розрізняє власну окремість від об’єкту організуючого впливу. Наприклад, якщо Ви усвідомлюєте суспільні негаразди і вирішуєте їх виправити своїм організуючим впливом, то Ви стаєте організуючим суб’єктом, а суспільство – об’єктом Вашого організаційного впливу. Тобто йдеться про суб’єкт-об’єктний зв'язок.

Стосовно любові як інструменту організації, то вона має безліч проявів. І її не можна обмежувати лише божественною любов’ю. На мою думку, любов людського серця є продовженням і виявом божественної любові. Відтак, людські діяння, засновані на любові, можуть ставати справжніми проявами любові Бога в матеріальному світі. Однак, це не свідчить, що Бог є єдиним організуючим суб’єктом. Таким суб’єктом може виступати кожна людина-творець.

Лівінський Володимир.

Прошу наступне запитання.

Дмитро Мурін.

У мене є два запитання, які стосуються шляху досягнення Вашої Мрії.

Перше запитання. Чи не варто почати реалізовувати Українську Мрію, таку спільноту любові на якомусь обмеженому сегменті суспільства? Тобто почати з 1% суспільства, ,потім поширити форми організації на 2%, і так далі…  Можливо, було б варто почати з поширення Ваших ідей з еліти, аристократії, духовної еліти? Адже від рівня її духовного розвитку залежить перспектива всієї системи – про це неодноразово вже неодноразово згадували. Отож, можливо, спочатку почати з виховання нової еліти на основі Ваших ідей в розрахунку, що з часом ці ідеї поширяться на все суспільство?

Друге запитання. Щойно ми говорили про людські мрії. Великий вплив на мене в цьому плані здійснила стаття Сергія Дацюка на Українській Правді «Про що варто мріяти» (www.pravda.com.ua/articles/2009/08/24/4152428). Він вірно пише: мрійте, мрійте, мрійте! Варто мріяти, бо мрії рухають світом! Однак, зараз я розумію, що мрії справді мають бути масштабними, величними. Такими, щоб вони здійснювали вплив на оточуючих, захоплювали їх. Не просто купити дім, машину, здійснити подорож… А полетіти на Марс, зробити відкриття, поставити рекорд… Чим більше людей буде мати такі величні мрії, а також, чим кращими будуть можливості для їх досягнення, тим успішнішою і щасливішою буде країна. Отож, чи вкладається теза «Україна – країна здійснених мрій» в Вашу концепцію національної Мрії?

Прошу Вас відповісти, тоді в мене буде ще запитання…

Олексій Толкачов.

Дякую! Питання дуже актуальні.

По-перше, стосовно аристократії, чи духовної еліти, яка стане провідником ідей любові на все суспільство. Її необхідно готувати, однак на сьогодні для централізованої підготовки немає ресурсу. З іншого боку, вже є достатньо людей, які можуть виконати роль такої еліти. Однак, вони не дуже переймаються політикою, а ще – вони розпорошені по великій кількості тренінгових центрів, психологічних гуртків, або вони самостійно займаються самовдосконаленням. Буквально вчора в метро зустрів дівчину років дев’ятнадцяти, яка читала «Пхагаватгітту». Отож, є люди, які прагненням до духовного вдосконалення самостійно дійдуть рівня духовної еліти.

Завдання, яке постає на початку Української Мрії, – це консолідація духовної еліти та створення організаційного ядра. Принаймні, необхідний розвиток комунікації між цими людьми, щоб можна було почати реалізацію спільної Мрії.

І справді, реалізація мрій не лише робить людей щасливим, але й рухає людство вперед. І не страшно, що Мрія виглядає на перший утопічною й недосяжною! Чим далі від нас мрія, тим більше досягнень ми зробимо на шляху до неї. Зрештою, все, що нас оточує, колись було мріями. Хтось мріяв про електричну лампочку, хтось мріяв літати, хтось мріяв дістатися зірок… Чим вищими будуть наші мрії, тим вищих щаблів досягатимемо.

Натомість, що ми маємо сьогодні?! Молода людина закінчує школу, і їй нав’язують приземлену мрію, що вона має заробляти багато грошей. А для цього стати юристом, отримати дипломи… А людина в душі мріє робити фізичні відкриття, стати всесвітньо-відомими письменником або на Марс полетіти – оце мрія!

До речі, чим не мрія – полетіти на Марс? Зазначу, що за часів Радянського Союзу експедиція на Марс справді готувалася, і лише смерть Корольова зупинила СРСР від реалізації цього грандіозного задуму.

Отож, Україні потрібні не лише мрійники, але й можливості по досягненню мрій. Для цього необхідно реалізувати ідеї Григорія Сковороди щодо спорідненої праці. Тоді, коли кожна людина зможе працювати на досягнення своєї мрії, займатиметься роботою, яка приносить задоволення, тоді суспільство буде щасливим і гармонійним. Дослідники вже встановили, що коли людина задіяна у сфері спорідненої праці, то вона, по-перше, відчуває себе щасливою. По-друге, вона заряджається від роботи енергією, а не розтрачує свою власну енергетику. По-третє, якщо людина виконує роботу з любов’ю, то її ефективність зростає на 20% порівняно з тим робітником, який не отримує задоволення від праці. Отож, ідеї спорідненої праці є складовою Української Мрії, заснованої на любові, адже вони дозволяють гармонізувати суспільство.

Володимир Лівінський.

У Вас ще було маленьке запитання.

Дмитро Мурін.

Так, є ще одне запитання. Воно дуже коротке. З чого нам почати?

Олексій Толкачов.

Все дуже просто! Почати глобальні зміни необхідно з себе! Зміни себе – і ти зміниш весь світ! Це найперший крок.

Далі, необхідно організовувати зміни в загальнонаціональному та світовому масштабі. Для цього найперше необхідно сформулювати сучасну доктрину любові та концепцію реорганізації суспільства. Потім ідея пошириться в маси через випуск книги або документального фільму на зразок «Духу часу». В моєму баченні, мають бути задіяні всі ці дві форми. Книга дає цілісне і глибоке бачення, а фільм – можливість зрозуміти ідею за півтори години часу.

Після цього однодумці та прихильники Мрії мають почати гуртування і об’єднуватися в громадські рухи. Подальші кроки можуть варіюватися, однак очевидно, що суспільство має пере форматувати або навіть пере заснувати державу у відповідності до потреб часу та відповідного рівня масової свідомості. Далі, організаційні структури мають поширювати ідею за межі однієї країни, адже Мрія, заснована на любові має абсолютно чіткий цивілізаційний вимір. Вона не може бути обмежена кордонами України, але в перспективі матиме виразний вплив на Росію, СНД та, як мінімум, Східну Європу. Отож відразу варто почати реалізовувати Українську Мрію як наднаціональний цивілізаційний проект. Просто почати необхідно з України.

Володимир Лівінський.

Україна може бути просто адресою початку цього руху.

Олексій Толкачов.

Так точно. Тому мрія й називається українською.

Дякую Вам за увагу та за інтерес до теми!