Хроніка

Реєстрація на заходи

Україна: від штучної та реальної конфронтації до консолідації

Для того щоб бути суб'єктом історії і геополітики, Україна повинна втілювати власний цивілізаційний проект.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Встановлення досконалого правосуддя, досконалої свободи і досконалої рівності — ось той простий секрет, який найбільш дієвим способом забезпечує найвище процвітання всіх класів.

Адам Сміт

 

Наукова гіпотеза завжди виходить за межі фактів, які послужили основою для її побудови.

Володимир Вернадський

 

Для того щоб бути суб'єктом історії і геополітики, Україна повинна втілювати власний цивілізаційний проект, основою якого є стратегія гідної самореалізації суспільно консолідованих громадян. 

 

Суспільна консолідація і суспільна конфронтація: методологія підходу

Суспільна консолідація — не просто основа стабільності будь-якого суспільства, вона є рушійною силою його розвитку, зокрема й виходу з будь-яких криз. Свого часу саме суспільна консолідація дозволила Сполученим Штатам Америки завершити громадянську війну ефективною цивілізаційною трансформацією, подолати Велику Депресію; Фінляндії — обстояти свою ідентичність і вийти до економічного й соціального процвітання; Японії — відродитися після поразки в Другій світовій війні і стати на шлях світового лідерства у низці інноваційних галузей науки і техніки. 

Тому очевидно, що Україна, яка перебуває в майже кризовому стані, виступаючи одним із центрів глобальної гібридної війни, як ніколи потребує суспільної консолідації.

Якою може бути методологія осмислення такої консолідації?

Застарілі, але, на жаль живучі методологічні стереотипи "історичного матеріалізму" і "наукового комунізму" — чи то в чистому вигляді, чи то в прихованих, замаскованих формах — є неспроможними не просто тому, що є закон про декомунізацію, а тому, що вони зовсім не працюють у нових умовах. Поділ суспільного життя на "економічний базис" і "відносно самостійну духовно-культурну надбудову", визнання дієвості антагоністично-конфронтаційного розв'язання суспільних протиріч, домінування принципу соціоцентризму над людиноцентризмом — усе це суперечить фундаментальним тенденціям розвитку сучасного цивілізованого світу, де людина, її права, самореалізація і гідність є найвищою цінністю й головним акцентом.

Нові виклики потребують нових методологій. Тих методологій, які не будуть ідеологічно заангажованими, обґрунтовуючи вірність лінії чергової "партії влади", а стануть стратегічними інструментами змін на краще для всього суспільства і для кожної людини в суспільстві. Без адекватних сучасних методологій — інструментів мислення та дій, що поєднують гуманітарну науку і владу, суспільство може потрапляти в пастки системної зовнішньої маніпуляції або маніпуляції внутрішньої — якщо маємо розвинений олігархат. 

Цілком очевидно, що обидві форми маніпуляції спотворюють саму можливість справжньої консолідації. В їх основі також лежать певні методологічні підходи, але вони формуються всупереч інтересам більшості громадян і є згубними для суспільства, бо спричиняють консолідацію окремих груп, а не громадян усієї країни. Часто-густо саме такі підходи, що діють за століттями перевіреним принципом "розділяй і володарюй", є доволі дієвими елементами гібридної війни. 

Отже, нині є потреба в нових методологіях консолідації, які не лише ефективно й гуманістично відповідають на нові виклики, а й протидіють як застарілим, так і новітнім "гібридним" методологіям, що провокують спотворені способи мислення та взаємодії. 

Чи може нинішня вітчизняна гуманітарна наука запропонувати ефективні нові методології, що здатні виконувати ці завдання? Вважаємо, що так. Однією з таких методологій може бути розроблений авторами статті метаантропологічний потенціалізм — методологія розвитку потенціалу людини, нації, людства від буденних до вищих життєвих проявів, що розвиває ідеї відомих українських і іноземних учених В.Вернадського, В.Шинкарука, В.Франкла, М.Шелера і вже була успішно застосована для осмислення цивілізаційного проекту України, який робить нашу країну суб'єктом історії. 

Нагадаємо, що потенціалізм — це методологія, головним принципом якої є оцінка можливостей, "які закладені в тій чи іншій системі і… при відповідних умовах можуть бути реалізовані", а метаантропологія — це методологічна стратегія, що ґрунтується на визнанні того, що в індивідуальному й суспільному житті людини є не лише буденні, а й граничні (межові) і вищі духовно-моральні позамежні стани й якості, в яких розкриваються можливості людини. Поєднання цих методологій доволі продуктивне — потенціалізм набуває гуманістичного наповнення, а метаантропологія долає відстороненість від реалій розвитку людини й суспільства. 

Згідно з метаантропологічним потенціалізмом, слід спочатку прояснити параметри наявного буття соціальної системи і людини в цій системі, а також осмислити їхні потенції. Вже на цій основі можна будувати модель соціальної системи — проект її метаграничного (позамежного) буття як такий, що не буде ні утопічним, ні занадто приземленим. Наступним етапом є створення стратегій утілення цієї моделі, що потребує граничних зусиль громадян країни, проте такі зусилля є усвідомленими й осмисленими, а тому продуктивними.

Нашою метою є: аналіз стану суспільної консолідації в Україні, її проблем та потенцій; побудова актуальної для сучасного українського суспільства моделі консолідації та стратегій її набуття. Це потребує визначення суспільної консолідації та її сутнісних рис. Однак перш ніж перейти до цього, констатуємо наявність у будь-якому суспільстві як консолідаційних процесів, так і конфронтаційних. 

Справді, немає жодного суспільства, яке перебуває в стані абсолютної конфронтації або абсолютної консолідації. Завжди спостерігаємо соціальну систему, що складається з цих двох процесів при домінуванні одного з них. При цьому нам завжди хочеться повністю подолати конфронтацію й утвердити абсолютну консолідацію — особливо в кризових станах розвитку суспільних систем.

Проте таке бажання може бути доволі небезпечним. Абсолютна консолідація означає тоталітаризм. В умовах відкритого суспільства навряд чи можна говорити про повний перехід від конфронтації до консолідації — це означало б руйнування живої діалектики системи "опозиція — влада", яка є фундаментальною умовою демократії. 

Це зумовлює необхідність осмислювати не перехід до консолідації і навіть не шлях її набуття, а шлях її розвитку. 

Отже, поруч із консолідацією в суспільстві завжди маємо конфронтацію. У певних проявах вона може бути навіть каталізатором консолідації. При цьому є межа, за якою вже конфронтація, що руйнує і консолідацію в соціальній системі, і соціальну систему як таку. Це особливо небезпечно в кризових умовах (фінансово-економічна криза, війна тощо). Чи маємо небезпечну межу конфронтації в нинішній Україні, в якій кілька кризових ситуацій поєднані? Мусимо відповісти ствердно. І саме тому мусимо нині говорити про подолання конфронтації, розуміючи при цьому саме небезпечну її межу. 

Проте коли ми описуємо наявний стан соціальної системи України, слід робити акцент не тільки на небезпечних проявах конфронтації, які маємо подолати, а й на тих формах консолідації (нехай недостатніх і недосконалих), які все ж таки мають місце і які ми будемо вдосконалювати, пропонуючи ідеальну модель. При цьому слід зважити на ту обставину, що стан гібридної війни, в якому нині перебуває Україна, актуалізує як конфронтаційні, так і консолідаційні процеси.

Для реалізації вказаних методологічних принципів і виконання поставлених завдань, осмислимо сутнісні параметри суспільної консолідації і суспільної конфронтації. 

Суспільна консолідація в звичайних і кризових умовах: контекст субординаціїй координації

Суспільну консолідацію можна розуміти як єдність соціуму на основі спільних цінностей і спільної мети. 

Таке визначення вказує на значущість саме світоглядного компонента задля консолідації економічного, політичного, військового тощо — адже люди можуть відчути справжню спорідненість і довіру лише на спільній ціннісній основі. У продуктивній суспільній консолідації світоглядний компонент максимально задіяний, і це робить його не формальним або випадковим, а глибинним й стратегічним.

Вище ми поставили питання про межу конфронтації, за якою вона стає небезпечною. Тепер таке саме питання слід поставити щодо консолідації. Якою є необхідна міра консолідації соціальної системи для існування останньої у звичайних і кризових умовах? Це питання вкрай актуальне для сучасної України, яка внаслідок як зовнішніх, так і внутрішніх причин є кризовим суспільним організмом. 

Справедливо буде припустити, що міра консолідації у кризових умовах повинна бути більшою, ніж у звичайних. Але в чому не кількісна, а якісна відмінність консолідації у звичайних і кризових умовах? У традиційних соціумах — до епохи гібридних воєн і гібридного світового порядку — ця відмінність виражалася у простому наростанні субординації, яка за певною межею починала однозначно домінувати над координацією як вільним партнерством та співпрацею і зумовлювала більшу згуртованість і мобілізованість у процесах подолання кризових ситуацій та станів на основі наростання авторитарності влади. 

Це значною мірою стосується й сучасного кризового суспільства. При цьому можемо говорити про те, що в сучасному кризовому соціумі координація як принцип суспільної взаємодії може бути подеколи й ефективнішою, ніж субординація, прикладом чого в Україні є волонтерство. Більше того, у низці ситуацій саме домінування координації — умова ефективного розв'язання проблем.

Якісна відмінність консолідації сучасної демократичної соціальної системи у звичайних і кризових умовах полягає в тому, що в звичайних умовах маємо відносну рівновагу координації та субординації, тоді як у кризових умовах, залежно від завдань і проблем, маємо субординативно-координативну турбулентність: продуктивна консолідація визначається вираженим піковим домінуванням то субординації, то координації. 

Подібна субординативно-координативна турбулентність може бути керованою, а може бути стихійною. У першому випадку маємо формування стратегій, які дозволяють приборкати граничні прояви субординації і координації. У другому випадку стихійність процесів "пікових коливань" субординації і координації призводить до розхитування всієї соціальної системи — за певною межею маємо хаос, що загрожує самому існуванню соціуму. 

Саме другий варіант у вигляді повторюваних ситуацій доволі часто маємо в сучасному кризовому українському суспільстві. Можливі два виходи з цього — або посилення й домінування субординації, як це традиційно відбувається, або створення субординативно-координативної цілісності з контрольованою турбулентністю "пікових коливань" як субординації, так і координації. 

Консолідація країни в контексті сучасної світової цивілізації: плідність концепту "ноосфера" 

Консолідація того чи іншого суспільства передбачає не лише внутрішню консолідацію цього суспільства, а й консолідацію зовнішню — міжнародну. Така консолідація означає цивілізаційне єднання з іншими країнами, що викликає бажання асоціювати її з глобалізацією. Проте чи завжди глобалізація є консолідацією? Враховуючи суперечливість процесу глобалізації, який значною мірою призводить до зубожіння одних країн і гіперзбагачення інших та спричиняє екологічну кризу, цей процес можемо називати всесвітньою інтеграцією, але не консолідацією.

Консолідація означає щось більше, ніж інтеграція, — це не просто економічні зв'язки, кооперація, що потребують компромісів, а й ціннісне, гуманітарне єднання, яке неможливе без консенсусу. Набуття консенсусу потребує взаємодії під впливом не волі до влади, а волі до пізнання й творчості, волі до свободи і розуміння Іншого. Маємо єднання, зумовлене розумом, який обмежує волю до влади і жагу збагачення, захищаючи й розвиваючи людяне в людині.

І тут цілком доречно згадати запропоновану В.Вернадським ідею ноосфери (сфери розуму) — третьої фази розвитку Землі після геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). На цій основі органічним видається концепт ноосферної цивілізації, який може стати доволі конструктивним для осмислення процесів усесвітньої консолідації не лише в сучасній Україні, а й у будь-якій країні світу. Постановка питання про ноосферну цивілізацію означає проект глобалізації "з людським обличчям", глобалізації, яка ґрунтується на їдеї і практиці розумного, мудрого світоустрою, в якому наддержави не розвиваються за рахунок перетворення інших держав на об'єкти маніпуляції в ролі геополітичних буферів чи джерел дешевих природних і людських ресурсів. 

Ноосферна цивілізація — це проект глобалізації без геополітичного і соціокультурного домінування, без режисури постколоніального світу замість неоколоніального. У результаті саме ноосферна цивілізація стає протидією світу гібридних воєн і гібридного світоустрою. Вона породжує глобалізацію як усесвітню консолідацію — синергійну співтворчість країн на основі спільних гуманістичних цінностей. Для В.Вернадського вона проявляється передусім у припиненні воєн і подоланні голоду, що є першим проявом людства як цілісності.

Ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до докорінних гуманістичних змін, може бути осмислена як корелят ключового поняття метаантропології як теорії розвитку людини — "метаграничне (позамежне) буття людини", що визначається як вимір людського буття, яке створюється не просто волею до пізнання й творчості, а волею до любові, свободи й розуміння Іншого — тобто волею до гуманістичних інновацій, в яких людина може бути тільки метою, а не засобом будь-якої консолідації. 

У координатах соціальної метаантропології можемо говорити про консолідацію, мета якої — "не прагнення до світового військового або цивілізаційного панування, а об'єднання світу у вільну, по-справжньому демократичну культурну цілісність на основі цінностей духовного зростання, соціальної відповідальності, толерантності, екологічної безпеки та економічного вдосконалення, що означає вихід на новий онтологічний рівень еволюціонування".

Це означає глибинну гуманістичну трансформацію людського буття. В.Вернадський знову й знову звертається до необхідності й можливості такої трансформації, заявляючи, що вид Homo Sapiens — аж ніяк не вершина еволюції, і людина майбутнього доволі відрізнятиметься від сучасної. І йдеться передусім про моральну, розумову й духовну відмінність, тоді як біологічна виступатиме лише передумовою цього.

Саме гуманістичний, духовний розвиток людини постає і метою, і сенсом будь-якої консолідації. Людиномірність консолідації країни і розумна відкритість проектам консолідації інших країн — важливі критерії продуктивності консолідації як суспільного процесу в Україні та за її межами.

Суспільна консолідація, суспільна єдність і суспільне партнерство

Важливо зрозуміти співвідношення понять "суспільна консолідація", "суспільна єдність" і "суспільне партнерство". Вони близькі, але не тотожні. Поняття "суспільна консолідація" означає певний процес, тоді як поняття "суспільна єдність" виражає, скоріше, результат. Порівняймо поняття "консолідована спільнота" і "єдина спільнота". Перше окреслює не лише динамічність взаємодії членів спільноти, а й натякає на суб'єкт-суб'єктні стосунки в цій взаємодії. 

Натомість суспільне партнерство постає способом розгортання суспільної консолідації в демократичному суспільстві. Партнерство тут є важливою умовою свободи, рівноправності й підпорядкованості праву в процесі набуття й розгортання консолідації. 

При цьому в сучасній Україні наявна консолідація за межами партнерства і демократії, породжена викривленими суб'єкт-суб'єктними стосунками, які реалізуються з домінуванням маніпуляції, стають тіньовою владною взаємодією, домовленостями сучасних феодалів. Ця консолідація є викривленою, бо вона є консолідацією не всього суспільства, а окремих груп, причому вороже налаштованих одна проти іншої (політичні партії, блоки тощо). Така консолідація є лише солідаризацією — інтеграцією проти спільного ворога (або штучно створеного образу ворога), а не єднанням заради спільної творчої мети. 

Підміну консолідації солідаризацією сьогодні успішно використовують творці й маніпулятори гібридної війни, які роздмухують внутрішні конфлікти в суспільстві, штучно нарощуючи й підсилюючи їх. У результаті в українському суспільстві спостерігаємо значну штучну конфронтацію. Це не означає, що в Україні немає причин для конфронтації, які є наслідком історії країни, тобто об'єктивними, але штучна конфронтація є панівною. 

Це потребує глибшого прояснення. Але перед тим визначимо, що таке конфронтація, і розглянемо її типологію. 

Суспільна конфронтація: від суспільного протиріччя і суспільного напруження до суспільного конфлікту

Цілком очевидно, що суспільна конфронтація є протилежністю суспільної консолідації. При цьому не менш очевидно, що несправжні, викривлені форми консолідації знову й знову породжують конфронтацію. 

Але що таке суспільна конфронтація за своєю суттю? На відміну від консолідації, суспільна конфронтація — це зіткнення індивідів і соціальних груп на основі протилежних цінностей. Суспільна конфронтація — це протистояння не лише на рівні індивідів і на рівні соціальних груп, а й на рівні країн та їх союзів. Остання конфронтація є найбільш небезпечною; у ХХ столітті саме вона породжувала світові війни. 

У своєму розвитку конфронтація проходить від суспільного протиріччя й суспільного напруження до суспільного конфлікту. Важливо усвідомити не лише те, що суспільне протиріччя — найм'якіша форма конфронтації, а й те, що протиріччя може бути як конструктивним, так і деструктивним. У випадку конструктивного протиріччя в соціумі, протилежності, які становлять це протиріччя, прагнуть взаємодії, тому його розв'язання веде до розвитку соціальної системи, зокрема розвитку консолідації. Таке протиріччя не породжує конфронтації, навпаки, оздоровлюючи консолідацію своїм розв'язанням, руйнує саму можливість конфронтації.

Деструктивне суспільне протиріччя або антагонізм — це взаємодія протилежностей, які налаштовані на знищення одна одної. У нашому випадку за цим завжди стоять соціальні суб'єкти, що не приймають цінностей Іншого, а тому вважають його чужим і ворожим. Конфронтація починається саме з такого протиріччя, і якщо вона доходить до суспільного напруження, маємо такий її рівень, що може серйозно загальмувати розвиток країни. 

І, нарешті, коли на основі соціального напруження виникає суспільний конфлікт, — це той стан суспільства, коли воно може бути скалічене й відкинуте в минуле, що на рівні країни призводить до втрати ідентичності й незалежності. 

Штучність і природність конфронтації в Україні

На жаль, подібні конфронтаційні процеси в Україні як соціальній системі маємо в тривожному обсязі. Причому вони можуть бути як штучні, так і об'єктивно-історично зумовлені. При цьому штучна зумовленість конфронтаційних процесів в українському суспільстві домінує. Але ця штучна зумовленість, яка спричиняє низку штучних конфронтаційних процесів із доволі тяжкими наслідками, сама є результатом зовсім не штучної конфронтації. Це фундаментальна конфронтація між олігархатом і народом України. 

Прагнучи витіснити усвідомлення цієї конфронтації з суспільної свідомості, приховати сам факт її існування і зміцнити свою економічну й політичну владу, сучасний олігархат в Україні створює штучні конфронтаційні протистояння між різними політичними силами, спільнотами і навіть регіонами. З іншого боку, причиною цих штучних конфронтаційних протистоянь в українському суспільстві є й доволі природні конфронтаційні протистояння в середовищі олігархату, які час від часу досягають пікових рівнів. 

У результаті в суспільстві знову й знову виникають розтиражовані мас-медіа питання, які роз'єднують, деконсолідують суспільство. Прикладом є й відоме "мовне питання", яке політичні гравці порушують з різних позицій, але з однією метою — відволікти громадян від реальних проблем, використати енергію їхнього невдоволення і штучно активованої ксенофобії за класичною формулою "розділяй і володарюй". 

Тут треба усвідомити три ключові обставини.

1. Провокуючи конфронтацію в суспільстві, олігархат створює таку систему відносин субординації та координації, коли вони заважають одна одній. У результаті субординація стає слабкою і неефективною або занадто жорсткою, а координація — занадто стихійною. В такому зіткненні цих комунікативних процесів виникає можливість нелегітимного (псевдолегітимного) привласнення й перерозподілу капіталу. 

2. Олігархат прагне довести рівень штучної конфронтації в суспільстві від суспільних протиріч до суспільного напруження — й не більше. Рівень суспільного конфлікту йому зазвичай не потрібен, бо він може зруйнувати економічний і демографічний базис суспільства, з якого олігархат живиться. Проте за певною межею провокування суспільного напруження, суспільний конфлікт виникає з необхідністю.

3. В умовах гібридної війни олігархат в Україні доволі консолідований і налаштований легітимувати своє панівне становище у правовому полі. Це з необхідністю підсилює його конфронтацію з народом до суспільного напруження і може спричинити вкрай небезпечний — не тільки для олігархату, а й для всієї Української держави — суспільний конфлікт. В атмосфері гібридної війни внутрішній суспільний конфлікт може бути фатальним. Тому гранично актуалізується роль інтелектуалів-гуманітаріїв (учених, волонтерів, суспільних і державних діячів), які здатні прояснити і олігархату, і більшості суспільства необхідність консолідації на основі консенсусу всіх соціальних, етнокультурних і політичних груп України — заради спільної перемоги на кризовому етапі й гідного життя сьогодні і в майбутньому. 

Які маємо можливості для подолання передумов суспільного конфлікту й актуалізації загальної консолідації в умовах України як кризового соціуму? Дуже важливим є усвідомлення громадянським суспільством та його лідерами невідворотності конфронтації олігархату і народу України та соціального напруження, породженого цією базовою конфронтацією. 

Повне подолання передумов соціального конфлікту в сучасній Україні передбачає повне звільнення від влади олігархату і вихід за межі неофеодального олігархічного соціуму в справді відкрите демократичне суспільство рівних можливостей і гідної самореалізації людини. Чи можна подолати конфронтаційні процеси без повного звільнення від олігархату та його влади? 

Так, уже нині — через усвідомлення, що справжнє розв'язання суспільних протиріч є єдино можливим без доведення їх до конфліктів і антагонізмів, і через відповідні дії на цій основі. У цьому головний критерій продуктивності консолідації в нинішньому соціумі — і в звичайному, і кризовому. А головним суб'єктом продуктивної консолідації сьогодні може бути передусім громадянське суспільство, яке актуалізує координативний вимір суспільної взаємодії — такий необхідний за нинішнього кризового стану України. 

Тепер важливо усвідомити характер суспільної консолідації в тоталітарному, авторитарному й демократичному суспільстві — для недопущення тих непродуктивних форм суспільної консолідації, які були сформовані в минулому і в різних атавістичних формах проявляються сьогодні.

Суспільна консолідація: тягар минулого і виклики сьогодення

Слід констатувати, що, залежно від історико-політичної ситуації, маємо виражені відмінності консолідації в суспільстві. Консолідація проявлятиме себе зовсім по-іншому в тоталітарному, авторитарному й демократичному суспільстві

Консолідація в тоталітарному суспільстві завжди зумовлена ідеологією "єдино правильних" цінностей і жорсткою конфронтацією з "ворогами народу". Більше того, жорстка конфронтація в тоталітарному суспільстві стає необхідною умовою консолідації. Така конфронтація постає як суспільний антагонізм — умовою консолідації є теорія і практика знищення, а в найкращому випадку трудового перевиховування "ворогів народу", "шпигунів", "шкідників"; такі теорія і практика постають каталізатором консолідації. 

Субординаційні процеси однозначно домінують над координаційними — і за звичайного, і кризового стану суспільства (при цьому постійно створюються штучні кризи, ситуації "боротьби проти" і "боротьби за", які виправдовують жорсткість командно-адміністративних методів і контролю). Консолідація в тоталітарному суспільстві є штучною, зумовлена "згори", проте більшість населення і передусім носії буденного світогляду перебувають у стані масової екзальтації щодо вождя і постулатів панівної ідеології.

Консолідація в авторитарному суспільстві означає домінування волі лідера та його оточення в її організації, що супроводжується імітаціями діалогу з опозицією, яка не знищується, а просто витісняється на маргінеси. На відміну від тоталітарного суспільства, в авторитарному відсутня проголошена система "єдино правильних" цінностей, проте вона існує у прихованому вигляді — успішні суб'єкти авторитарного соціуму змушені демонструвати лояльність до системи цінностей лідера країни. Взагалі, авторитаризм породжує систему імітацій, які вкорінюються на рівні традицій та ритуалів і дозволяють "авторитетам" різних рівнів просувати своїх людей на різні рівні субординативної авторитарної піраміди. Зв'язки в цій піраміді і є реальна консолідація суспільства, тоді як на рівні громадянського суспільства існує стихійно-координативна консолідація, яка гранично посилюється, коли сучасний авторитарний соціум вступає у кризові стани, — субординативна піраміда авторитаризму з її системними імітаціями стає тим більше неадекватною, чим більше її суб'єкти прагнуть повноважень і влади. 

Консолідаційні процеси в демократичному суспільстві зумовлені ціннісним плюралізмом і спільністю мети, яка не передбачає антагоністичного ставлення до опонента. Це робить таку консолідацію найменш штучною, бо вона стає доволі динамічною і розгорнутою, відповідає структурі суспільства та його розвитку, а процеси субординації і координації в ній є збалансованими й відображають взаємодію держави й громадянського суспільства. Штучність консолідації в демократичному суспільстві буде зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми причинами. У кризових умовах сучасного демократичного суспільства спостерігається посилення, якісна зміна й мобілізація процесів як субординації, так і координації, що дозволяє успішно відповідати на виклики, що породжують кризи. 

Проблема в тому, що в сучасному українському суспільстві маємо олігархічний неофеодалізм, у якому демократичні риси змішалися з авторитарними. Це ускладнює побудову консолідації на засадах субординативно-координативної цілісності, яка може зробити Україну переможцем у будь-якій системній кризі. 

Розглянемо це докладніше.

Консолідація суспільства на демократичних і гуманістичних засадах:  українські реалії

Констатуємо, що в сучасному цивілізованому світі маємо невідворотність демократичних і гуманістичних засад консолідації. Навіть у відверто авторитарних і тоталітарних країнах відбувається поєднання звичних примусово-маніпулятивних способів консолідації з демократичними або принаймні імітація й маскування під них.

Отже, якщо українці хочуть увійти в цивілізований світ, вони повинні обрати саме демократичний варіант консолідації навіть у сучасних кризових умовах. Олігархічний неофеодалізм, який є наслідком тоталітарного і посттоталітарного минулого України, повинен бути трансформований у демократичне суспільство. 

Що це означає? Передусім підтримку гідної, доброчинної людини, яка здатна не лише до компетентної діяльності з імунітетом до імітацій, а й до творення людяності і в духовно-культурному, і в економічному, і в політичному вимірах соціального буття — основних вимірах, де відбувається консолідація. 

При цьому слід усвідомлювати, що консолідація країни — це консолідація не лише людей, а й інститутів і спільнот, серед яких найважливішими є держава і громадянське суспільство. Їх консолідація в Україні як демократичній країні потребує органічного поєднання субординації як основного принципу взаємодії в державі та координації як відповідного принципу громадянського суспільства. Як ми побачили вище, така консолідація у кризових умовах соціуму — вимога часу. Саме консолідація держави і громадянського суспільства здатна зробити кризове українське суспільство конкурентоспроможним, породжуючи необхідний субординативно-координативний континуум. 

Демократизм і гуманізм — не романтичні додатки до суспільної консолідації в Україні, а головні її принципи, які зсередини наповнюють соціум збалансованістю вертикальних і горизонтальних зв'язків, породжуючи його ефективність, не даючи скотитися в крайнощі авторитаризму та анархії. Демократична й гуманістична консолідація українського суспільства передбачає толерантність до позиції Іншого, обстоювання своєї позиції не за допомогою прихованих чи явних маніпуляцій, а в публічних діалогах, де поважають гідність опонента і його право на світоглядну позицію та істину. 

І тут надзвичайно великою є роль гуманітарної інтелігенції в усвідомленні й актуалізації спільних цінностей і спільної мети українського суспільства. Зрозуміло, що інтелігенція в демократичній країні не може і не повинна просто навіювати громадянам ті чи інші цінності та образ мети, бо це призводитиме до рецидивів утопічної свідомості. Її роль — у вільному творенні ідей, концепцій та образів, у модеруванні дискусій щодо їх продуктивності та втілення, в організації світоглядного діалогу в суспільстві. Така роль і діяльність гуманітарної інтелігенції — важливий фактор конструктивної консолідації нашої країни, в тому числі — у вимірі національної безпеки. 

Не можна забувати, що налагодження світоглядного діалогу — передусім між регіональними політичними елітами, —  діалогу, який ініціюють і організовують представники інтелектуальної еліти, слід вважати фундаментальною умовою національної безпеки і сьогодні, і в майбутньому. Сам факт такого діалогу, який долає антагоністичне протистояння регіональних політичних еліт і груп, налаштованих на захоплення й володіння ресурсами країни, є важливим кроком до зміни іміджу України у світі і фактором забезпечення консолідації нашої країни з міжнародними партнерами.

При цьому сучасна українська гуманітарна інтелігенція не повинна бути знаряддям держави для впливу на громадян, як це було за тоталітарних часів, вона повинна стати природним елементом громадянського суспільства й інтелектуальним посередником між ним і державою. 

Тоді світоглядні зміни, які повинні відбутися заради консолідації, не обернуться на чужорідне тіло суспільної свідомості, як це було за тоталітарної і посттоталітарної доби, а стануть органічними щодо гуманістичного розвитку суспільства й особистості в суспільстві.

Про новий світовий порядок

Про людину

Про суспільство

Про геополітику

Про геоекономіку

Про геокультуру

Про науку і освіту

Про нові технлогії

Про націоналізм

Про час

Про енергетику

  • Україна: від штучної та реальної конфронтації до консолідації
    10 серпня 2017
    Для того щоб бути суб'єктом історії і геополітики, Україна повинна втілювати власний цивілізаційний проект. © Василь Артюшенко, DT.UA Встановлення досконалого правосуддя, досконалої свободи і доск...
  • Россия будущего: мнения и прогнозы
    02 лютого 2015
    Украинские эксперты: российский «имперский проект» может привести к геополитической катастрофе Тарас Бурноc, Голос Америки КИЕВ – Будущее России – каким ему быть? Один из вопросов, который был под...
  • Миссия МВФ продлевает работу в Киеве
    02 лютого 2015
    США предоставили Украине «кредитные гарантии» на сумму в два миллиарда долларов Тарас Бурноc, Юлия Савченко, Голос Америки Миссия Международного валютного фонда (МВФ), возобновившая работу в Украине...
  • Новий світовий порядок — український вимір
    19 червня 2013
    У вівторок, 11 червня, відбулося сьоме засідання Українського республіканського клубу. З доповіддю на тему "Новий світовий порядок — український вимір" виступив Ігор Харченко — співзасновник...
  • Геоекономіка
    14 червня 2013
    Виступ Андрія Длігача, генерального директора Advanter Group на форумі "Світовий порядок денний: геополітика, геоекономіка, геокультура", організованому СЕО Клубом. Тема доповіді "Геоекономіка"...
  • Геокультура
    14 червня 2013
    Виступ експерта Центру розвитку суспільства Кирила Стеценка на форумі "Світовий порядок денний: геополітика, геоекономіка, геокультура", організованому СЕО Клубом. Тема доповіді "Геокультура"...